Бувають світлі, сповнені теплої людяності зустрічі, якими душа наснажується і серце збагачується. Поспілкувався — наче випив джерельної води.
Журналістська стежка привела нас до спілкування з шанованими людьми, почесними жителями Зінькова, що у Віньковецькому районі, подружжям Віктором та Валентиною Марчуками.
Понад півстоліття Віктор Гаврилович і Валентина Василівна у парі, і півстоліття свого життя вони, без перебільшення, присвятили людям. Адже відколи молоді випускники Чернівецького університету прибули за направленням працювати у Зіньківську дільничну лікарню, їхня доля тісно переплелася з цією землею та людьми.
«Головне у нашій роботі — відповідальність і повага, у нас був хороший колектив, грамотний, ввічливий персонал», — згадує Віктор Гаврилович, який трудився хірургом, завідуючим відділенням. Скільки складних операцій проведено, скільки життів врятовано... І в родині, вважає співбесідник, головне —взаєморозуміння, повага між дорослими і дітьми.
«Ми прожили гарно, напрацювалися — ого-го, і в будні, і в свята, і у вихідні, зате нині кожен нам скаже щиро: «Добрий день!» Не так давно, кілька літ тому, Віктор Марчук, висококласний лікар-професіонал, мусив залишити улюблену роботу через погіршення здоров’я.
Зовсім недавно молодша за чоловіка Валентина Василівна також написала заяву на заслужений відпочинок. А все через погіршення здоров’я, тиск високий. «Це правда, — підтверджує, — у нашій роботі треба себе сповна віддавати, ставитися до людей — до хворих, до колег так, як хочеш, щоб і вони до тебе ставилися».
Згадує, як півстоліття тому, саме на свято 8 Березня, тільки вдома помила голову, аж у двері жіночка: «Дев’яносторічному татові, недобре — прийдіть...» «Як же я з мокрою головою, ви мені вибачте, там є черговий лікар», — тільки й мовила. А та: «Вибачте!» і пішла. «Я за тих п’ять хвилин стільки пережила: а раптом чергового немає, раптом 90-літній дідусь уже на межі і потрібно терміново допомогти... Ще та жіночка не відійшла далеко, я — хустку на голову і побігла за нею. І сказала тоді собі: я нікому в житті не відмовлю у допомозі! Ось так і звикла все життя — безвідмовно...» Тож і досі люди телефонують серед дня і ночі, приходять за порадою, а то й до хворого просять. Як не піти! Тим більше, що ти знаєш, а вони вірять: можеш зарадити.
Валентина Василівна, яка трудилася терапевтом, завідуючою медичною амбулаторією, переконана: поряд з ліками для пацієнтів головне у зціленні — слово, уважне ставлення, спілкування душевне, терпіння, особливо для літніх. «Мої», каже, так навчені, що їх треба глядіти, «бавити», опікуватися. Згадує, як літні, одинокі хворі справно одужували завдяки повноцінному догляду, по два-три місяці у стаціонарі. «Аж начальство районне сварилося: чого ви їх тут тримаєте, є ж в Осламові дім престарілих!» А вони ж туди не хочуть... Їм треба таблетку, укол, тарілочку супу, слово тепле — та й усе. А як закривали нашу лікарню (це був їхній єдиний прихисток), я йшла додому — ридала... Довго не могла заспокоїтися. Жаль, такі настали часи... Не дбають у нас, як треба, про людей, про пенсіонерів...»
Поїхали, згадують співбесідники, в гості до молодшої дочки у Канаду: вони із зятем там працюють лікарями. Але ж пещені та заможні їхні пенсіонери! Можуть собі дозволити дорогий масаж, відпочинок на курорті. Молоді ж багато працюють, платять великі податки, але і почуваються захищеними, мають упевненість у завтрашньому дні. Нашим би землякам таку впевненість. Бо ж таки працьовитий ми народ.
Ось і герої нашої розповіді — зразок працелюбів, які самі творили своє життя і звикли розраховувати лише на себе. Як лишень встигали фізично «тягнути» на собі усі клопоти — на роботі, вдома... Приїхали молодими фахівцями, поселилися у старенькій квартирі при лікарні з трьома прохідними кімнатками. Віктор Гаврилович родом з Волині, Валентина Василівна з Медоборів, з-під Сатанова. Родичів, близьких поряд не було, і помочі ніякої. Добре, хоч одне одного шанували, берегли, в усьому підтримували. На руках у молодої невістки хвора чоловікова матір — на костурах, після інсульту. А тут і донечка знайшлася, згодом ще одна...
А як будували свою, омріяну, хату — ціла епопея на п’ять літ. Усією сім’єю, з дітками, носили каміння, глину місили... І то — лише по відпустках. Бо після роботи все одно на роботу кличуть: хворого привезли, потрібна невідкладна допомога...
Зате нині їхня оселя, затишна, світла, обрамлена віночком квітника і садом — надійний затишок, відкритий для усіх добрих людей. Тут завше чекають з далеких доріг і старшу дочку Тетяну з родиною, яка мешкає у Хмельницькому, займається підприємництвом, і з Києва її сина з невісткою, що вже подарували бабусі з дідусем правнучка, із заокеанської Канади молодшу доньку Оксану з чоловіком та дев’ятнадцятирічною красунею-дочкою...
Є чим зайнятися і на пенсії людям, які звикли діяти, трудитися. Ось і ми застали пенсіонерів за роботою в городі. А взагалі віддушина для Віктора Гавриловича — це догляд за садом, та особливо — полювання і риболовля. Валентина Василівна кохається у квітах і вазонах, справно відвідує службу Божу у Зіньківському чи Адамівському храмах. А ще на дозвіллі обов’язково від першого до останнього абзацу перечитує подружжя улюблені «Подільські вісті», які ось уже півстоліття як передплачують. З нетерпінням виглядають Марчуки листоношу Мілентину Францівну Рибак зі свіжою пресою. «Треба бути в курсі подій, знати, чим живе область, країна, що хвилює людей нашого краю, — переконані наші герої. — Ось дізналися, що газета виборола довгоочікувану свободу, з чим вас, журналістів, і вітаємо!»
Дякуємо щиро вам, дорогі наші друзі і шанувальники! Здоров’я вам, бадьорості, наснаги, здійснення бажань і добрих, приємних вістей!
Gismeteo 
