Відійшла у вічність багаторічний політв’язень радянських таборів Наталя Устимівна Тимощук. На її майже 90-річний життєвий шлях випало стільки горя і страждань, що, здавалося, не промайнуло перед нею жодного світлого променя. Але все витримала, здолала, пережила…

Вона – волинянка. Батько Устим Миколайчук, як і більшість селян тієї пори, мав непогане господарство, яке приносило прибуток і забезпечувало пристойне життя родини. Навчаючись у місцевій школі, мріяла здобути вищу освіту, відтак влитися до лав місцевої інтелігенції, приносити користь людям. Та 1939 рік перекреслив її плани, усе життя. На Волинь прийшли радянські «визволителі», затіяли колективізацію, по-насильницьки стали заганяти людей до колгоспів. Заможних селян грабували, вивозили до Сибіру. Розпочалися арешти свідомої, патріотично налаштованої молоді.
1941 року почалася війна, з’явилися нові «визволителі» – цього разу німецькі. До української державності німці поставилися не краще, ніж радянці.
У 1942-ому, коли їй виповнилося 15 років, вступила до підпільної юнацької організації, яка діяла під проводом ОУН. Ходила по школах, розповсюджувала націоналістичну літературу, листівки. Доставляла продукти новоствореним осередкам УПА. Її, як і багатьох інших, виказали і заарештували у серпні 1945-го.  Два місяці тривало слідство. За зловісними статтями 54-1а та 52 військовий трибунал засудив її, 16-річну дівчину, до 10 років позбавлення волі.
Відправили до Харкова на розподільчий пункт, а звідти етапом – на далеку Північ, в Печорські табори. Привезли вже нового, 46-го, за сотню кілометрів від Воркути – у селище Кочміс. Тут довгі чотири роки будували залізницю Воркута – Вологда. Люті північні морози і заметілі, пригадувала Наталя Устимівна, косили молодих дівчат, як траву. Працювали на розвантаженні щебеню, піску, шпал. Масово гинули дівчата і жінки від тієї непосильної роботи…
Уже після 50-го року багатьох перевезли до Красноярська, на тамтешній пересильний пункт, а далі на баржах по Єнісею до заполярної Дудінки. У порту перегнали у холодні бараки, де переночували. А ранком знову конвой – несамовиті крики наглядачів, собаки… Повезли в далекий Норильськ, побудований на кістках в’язнів. До речі, колишній прем’єр-міністр Канади П’єр Трюдо захоплювався красою норильських проспектів, облаштованістю міста. Та він не знав, скільки невільників-політв’язнів там полягло.
…У Норильську сталінські кати дармовою працею в’язнів видобували вугілля, нікель, мідь та багато інших корисних копалин. Будували місто і величезні енергетичні комплекси, заводи та рудники. Їх, з півтори тисячі дівчат, поселили в табір, нашили номери. Наталі Миколайчук припав номер УР-417. Розбили на бригади і послали на будівництво міста. Здебільшого виконували важкі земляні роботи. Багато українського дівочого цвіту полягло у вічній мерзлоті. Сваволя табірної адміністрації не знала меж: коїлося якесь сатанинське знущання над людьми. Зрештою, коли терпець у людей увірвався, 1953 року спалахнуло повстання: в’язні усіх таборів виступили єдиним фронтом з гаслом: «Воля або смерть!». Чекісти оточили бараки, наказали виходити за зону, ніхто з жінок не пішов. Перед бараком викопали глибоку яму: це підготували для себе братську могилу! З гучномовців знову пролунав наказ виходити за зону.
«Ми всі стали перед викопаною ямою з вигуками: «Стріляйте, кати!» Тоді на повсталих спрямували потужні струмені води з пожежних машин, але жінки, тримаючись за руки, не відступили. Відтак кинули проти нас озброєні загони, застосували холодну зброю – били багнетами, прикладами, лопатами».
Жахнулася, побачивши, як з однієї жінки полетіла голова. Сама дістала удар у голову, впала, знепритомніла. Коли одужала, її кинули до групи активістів, яких погнали в іншу зону, для відправки в тюрму.
Норильське повстання, оповідала далі, тліло, не припиняючись, два місяці. Під час трагічних подій загинуло багато українців, бо ж вони були рушійною силою повстання. Енкаведистам вдалося зламати опір норильських повстанців.
Від нової тюрми Наталю Миколайчук врятувало те, що вона вважалася неповнолітньою. Тоді їх відібрали, посортували, так би мовити, і вивезли до Іркутська, де одержала так звану волю. З однією дівчиною сіли в поїзд і поїхали до Кисельовська Кемеровської області, де були на спецзасланні її батьки і Наталчина сестра. Тут зустріла щойно прибулого з Норильських таборів Володимира Тимощука, з яким 55-го року на свято Водохреща  побралися. Від того дня Наталя узяла собі прізвище Тимощук. Але й тут про них не забули, одразу ж обох взяли на спецоблік, щомісяця ходили відмічатися. Особисто мені усе це знайоме до болю, та «технологія» придушення волі людини, бо ж відмічався у комендатурах міст Бійська та Новокузнецька.
Звісно, Тимощуки, які і усі спецпоселенці, не мали права без дозволу залишати межі шахтарського міста. Лише за чотири роки, коли розпочала діяти хрущовська «відлига», їх звільнили з поселення. Крім фуфайок та спецодягу, не мали нічого, бо не було пристойної роботи, де можна заробити добрі гроші. Такої їм ніхто не давав.
Тільки 1958 року повернулися в рідні місця, на Волинь. Влада зустріла холодно, позаяк вважала політичними ворогами. У Луцькому КДБ ударив грім: три дні строку, і щоб духу вашого не було в Україні! Нічого розводити нову бандерівщину!
Оповідала, що подітися було нікуди, грошей не мали. Чоловік поїхав, а Наталю залишив одну з малим сином. Довго від нього не було звістки, але раптом — лист. Повідомляв, що він на Воркуті і просить приїхати до нього.
Після усього пережитого — знову холодна Північ. Володимир знайшов роботу на вугільній шахті. Подумати тільки: там довелося прожити ще 11 років, багато чого змарнувати у своїй долі. Заробивши трохи грошей, виїхали з Воркути до Хмельницького, де й оселилися. Благо, тут їх не турбували, не переслідували. Народилася ще донька, батьки дали дітям освіту, вивели в люди.
…Поважний вік, пережите в таборах, життєві негаразди спричинили хвороби. Звичайно, лікувалася, діти робили все можливе, аби підтримати її здоров’я, аби мама жила. Та все ж нелюдські випробування, через які пройшла, давалися взнаки – серце зупинилося…
Прощання з Наталією Устимівною було велелюдним. Приїхали діти з Москви, Києва, у похороні взяли участь побратими-політв’язні і репресовані, члени обласного Братства ОУН-УПА, багато людей, котрі її знали.
Образ цієї легендарної жінки був дійсно світлим уособленням нескореності українського духу. Життя її – яскравий приклад для молоді, яка хоче мати незалежну Україну. А ще Наталя Устимівна від природи була наділена чудовим голосом, дуже гарно співала. На наших зібраннях разом із сестрою Надією натхненно, з великим піднесенням виконували патріотичну пісню «Волинь моя – земля моя», пронизану любов’ю до рідного краю.
Дуже символічно, що присутні на поминальному обіді заспівали цю пісню як згадку про добру людину зі світлою українською душею. Пам’ять про Наталю Тимощук назавжди збережеться в наших серцях. Хай буде їй пухом благодатна подільська земля.