Невже так швидко збіг час і пора прощатися? Так,  на жаль, воно і є: онде за вікном нетерпеливиться і нарізає кола біля автівки, очікуючи мене, Сергій Яловчук, заступник директора «Перлини Поділля» — мовляв, вас, шановний, чекають,  гайда!
Тож прощаємося з Ганною Михайлівною. Вона з притаманною їй скромністю,  приязною усмішкою, запрошує не цуратися їх, Іващуків, заглядати за можливості ще і ще. Я, геть невдоволений в душі, що так швидко збігли години спілкування з нею, кажу у відповідь — неодмінно! Крім Ганни Михайлівни, мені щиро махає руцею Лілечка, онучка Іващуків. З нею ми подружилися, коли Михайлівна на мить полишила нас, тож я вже все про малу знаю: які в неї прекрасні батьки, як любить вона дідуся і бабусю — і гнівається на них лише тоді, коли не  дозволяють ласувати цукерками, бо  від них псуються зуби. Але треба їхати, тож прощавайте, Іващуки!  Гукаю — ми ще обов’язково зустрінемося!

За час спілкування із Ганною Іващук помітив: про себе вона розповідала неохоче.  Коли ж мова заходить про чоловіка Петра, вона мовби  зсередини загоряється: «Ви б побачили його надцять років назад: стрункий, у  військовій формі. А як грав на гармошці! Всі казали: «Як прийшов Іващук, —  значить будуть танці до упаду!» Та він ще й танцював дуже гарно...  А я? Ходила в дев’ятий клас. Шістнадцятий рік. Що він у мені побачив?..»
— Життя — це не тільки червоне, як у тій пісні співається,  а й чорне, — продовжує  Ганна Михайлівна. — Мені чотирнадцять було, коли мама, Софія, померла. Світ в один день зчорнів  для мене... З того жахливого 70-го мовби світло погасло в нашій оселі. Казали люди, що я вмить стала тихою і відлюдькуватою — рік ходила у чорній хустинці, жодного разу не засміялася... Кажуть всі, що на неї дуже схожа. І ззовні, і у душі. У величезній скрині я знайшла одну-єдину мамину фотографію і зберігаю її, як найцінніший скарб.   Я й досі часто згадую, як мама брала мене в поле. Вона працює, а я, дівчинка маленька, збираю квіти. Ось чому донині дуже  люблю  польові квіточки!..
  Так, червоне — то любов, а чорне — то журба. Сестра моя, Марія, хворіла, померла в  27 років. Уявіть, як це пережити! Батько, слава Богу, прожив 77 літ. Але ніхто не замінить ні неньки, ні сестри. Цінувати треба, що маємо, берегти те, що є! — скрушно зітхає.
Я наважуюся і питаю, як вона, як жінка, сприймає те, що літа біжать так стрімко?
— Мудрість приходить з роками, — задумливо відповідає, — слава Богу, він мені дав розуміння сприймати наше життя по-філософськи. Як я до літ прожитих ставлюся?  Якщо не заперечуєте, прочитаю вам свого найулюбленішого вірша. Згода?
Не зітхай, що минають літа,
Промайнула пора золота.
Розцвітає зелений розмай, —
Не зітхай, не зітхай, не зітхай!
Не сумуй, що сивіє коса.
Лиш не згасла  б жіноча краса!
Ти її бережи і шануй:
Не сумуй, не сумуй, не сумуй!
Не журись, що вже сили не ті, —
Так буває у кожнім житті.
Ти із старістю вперто борись:
Не журись, не журись, не журись!
Після восьмого класу я вирішила, що поїду в Хмельницький,  щоб вчитися на лікаря. Не судилося — не пройшла за конкурсом. Було, не повірите, вісім чоловік на місце — саме тоді в медучилище масово набирали студентів із наших братніх країн. То я — назад, довчатися. Виходить, що тільки найліпше мені сталося, бо вже за рік зустріла  свого Петруся...
Дев’ятий клас  закінчувала вже у Білогірській школі, — продовжує далі, — але все одно вирішила не переходити в десятий, а йти «на вчительку». Директор довго вмовляв  залишитися, але я вперто стояла на своєму. І жодного разу не пошкодувала про це, адже дякуючи цій обставині незабаром  доля звела нас з Петром.
7 березня 1976 року ми стали на рушничок щастя. Весілля грали в хаті мами Іващука, в неділю. А вранці, у понеділок, роз’їхалися довчатися далі: Петро — до Рівного (він тоді вчився у тамтешній радянсько-партійній школі за спеціальністю агронома), а я — до Хмельницького.
Педучилище  закінчила у 76-му і одразу ж повернулася вчителювати в рідне село. Та скоро пішла в декрет,  у жовтні народився старший, Володя.  Петро сказав: «Якщо буде хлопчик, — назовемо на честь батька!» І мені це ім’я дуже і дуже подобається. Але довго у декреті  не засиджувалася, через місяць  повернулася до своїх школяриків.
Дуже важко було, — бо і до уроків треба готуватися, і дитині увагу приділити. То попервах я майже кілометр бігала додому немовля погодувати, і вмент назад, до школи. Я скільки житиму, дякуватиму Богу за те, що дав мені таку родину і таку свекруху — маму Марію.
Петя продовжував здобувати знання в Рівному, Ганна вчителювала, підростав маленький Володя. Закінчивши партшколу, Петро Володимирович  Іващук  півроку попрацював агрономом в Мокроволі. Звідтіля молодого і перспективного працівника направили секретарем парторганізації і заступником голови правління в Кур’янки. Небавом за чоловіком туди подалася й дружина. Тамтешній школі вона  віддала три роки. Ось таке було їхнє «молоде» життя: мешкають і працюють у Кур’янках,  а до малого і бабусі  — на вихідні.
Затим родина Іващуків повернулася  в Окіп. У 1983 році народився молодший син Сергій. Тепер вже вона щодня діставалася до Білогір’я — перейшла працювати в школу, де колись і сама навчалася. А згодом, коли вже поселилися в Квітневому, знову повернулася в  школу, де працювала до 2001 року.
Ганна Михайлівна не приховує, що 25 літ їй поталанило бути щасливою вчителькою. Бо любила усіх, навчала сумлінно і самовіддано, зі щирою материнською любов’ю.  І учні віддячували й віддячують їй за це і сьогодні. «У Білогір’ї в моєму класі було 40 дітей.  То ті учні, вже дорослі, уявіть, приїхали привітати мене, свою вчительку, з днем народження цілим автобусом. Привезли море квітів, подарунків. Казади, що дотепер люблять, як маму».
Слухаючи Ганну Михайлівну, все ловлю  себе на думці:  як  стільки літ прожити з відомим чи не всій Україні, Героєм України Петром   Іващуком і не втратити себе, свою особистість?
Як? Дякуючи жазі до життя,  вічній незаспокоєності, енергійності, цікавості, — підкреслює вона.
«Ось ви питаєте мене за синів. Як вдалося  мені і Петру виховати їх такими? Скажу: щоб виросли сини толковими людьми, ми  докладали багато зусиль. Петро, хоч і повертався додому втомлений, але завжди поцікавиться у Володі і Сергія, як у  них справи. Навіть у шашки пограє, хоч голова падає від утоми  на шашківницю».
Далі про щоб не говорилося, Ганна Михайлівна   “переключається” на внуків. Каже, що і Петро Володимирович,  і вона люблять їх понад усе. А ті горнуться до них, бо відчувають, що для дідуся і бабусі вони — джерело вічної наснаги і любові. І хочеться побажати, щоб така сімейна  ідилія, яку я спостеріг у родині Іващуків — тривала як не вічно, то якомога довше.