Завтра колектив ДП «Нігинський кар’єр» відзначає 85-річчя свого підприємства.

Колектив ДП «Нігинський кар’єр» ще нещодавно переживав серйозну кризу, спричинену не тільки негараздами в економіці держави, але й недолугим попереднім керівництвом, яке затягнуло підприємство у боргову яму. З появою у директорському кріслі Миколи Ткача понад 200 гірників відчули якісні зміни й отримали перспективу динамічного розвитку. Трудівники горою стали на захист нових порядків, націлених на відновлення виробництва, стабільну зарплату і соціальний захист. У новому керівнику вони побачили не тільки антикризового менеджера, але й людину, просту у спілкуванні, котра щиро вболіває за долю колективу і громади селища Сахкамінь.

Боротьба із старими схемами, які ледь не втопили підприємство, додала Миколі Ткачу сивини. Проте його окрилювала довіра людей, які не цуралися акцій протесту проти свавілля горе-бізнесменів та чиновників навіть у Києві під профільним міністерством.
— Я отримав гірку спадщину — майже 18 мільйонів гривень боргів! — ділиться Микола Миколайович. — Проте з конфлікту із віджилим ми вийшли більш сильними і згуртованими. Уже погасили понад десять мільйонів гривень зарплатних боргів та більше трьох мільйонів, які були винні Пенсійному фонду. З часу відновлення діяльності підприємства, на якому через банкрутство залишалося лише 20 працівників, ми набрали штат, виробили і реалізували продукції на десятки мільйонів гривень. Провели низку відновлювальних робіт. Ми розширюємо адреси збуту продукції, збільшуємо її асортимент та покращуємо якість.
Працюємо у дві зміни, тож вчасно відвантажуємо продукцію замовникам — підприємствам будівельної, цукрової та металургійної галузей.
Люди відчули смак ефективної праці, бо отримують вчасно гідну зарплатню, спецодяг, безкоштовно харчуються у їдальні.
Вишукали можливість організувати для дітей літній відпочинок у дитячих таборах і на морі.
— Миколо Миколайовичу, чи можна стверджувати, що менеджмент підприємства став насправді соціально відповідальним?
— Ми прагнемо до цього не на словах. Адже стали одним із головних наповнювачів місцевого бюджету громади селища Сахкамінь, підставляємо плече його комунальним службам. Реставрувавши футбольне поле, створили команду «Гірник».
Люди цінують наші старання та згуртовуються навколо доброчинних справ — коли потрібно зібрати кошти на лікування поранених бійців АТО чи дітей, або встановити пам’ятний знак сучасним героям. З таких конкретних справ зростає любов до ближнього, до рідного краю і своєї Вітчизни.
— Відверто кажучи, трохи дивно чути такі пафосні слова з уст «залізного» господарника…
— Маю моральне право на подібні висловлювання, бо насправді вболіваю за Україну і простого українця, який сьогодні вимушений батрачити на заробітках у чужих краях і водночас захищати державу від агресора зі зброєю в руках. Разом із дружиною Ольгою Степанівною, як і всі батьки, безмежно любимо своїх дітей. Та коли довелося сину Віктору йти у зону АТО, він отримав наше благословення. Немало пережив, був поранений, однак з Божою допомогою гідно виконав свій святий обов’язок.
Сьогодні згадую, як одного дня з друзями відвідав одночасно кілька храмів міста. Під час богослужіння щиро молився за родину, за примирення в Україні, за те, щоби син уберігся на фронті. У той момент раптом густа пелена сліз застелила очі. Сльози котилися, довго не спиняючись. У серці закралося якесь лихе передчуття.
Вийшовши з храму, зателефонував синові. Сказав, що був на молитві.
— Тату, я знаю, що ви молилися за мене, бо я залишився живим, — обізвався Віктор з іншою кінця України.
Згодом розповів, що ця телефонна розмова сталася після закінчення тяжкого бою, у якому були вбиті і тяжко поранені побратими…
До речі, старший Артем також вісім років життя віддав військам спецпризначення, а нині — на відповідальній державній службі.
— Вас не оминають людська повага, нагороди, родинне щастя. А про що мріється?
— Щоб ми, українці, стали дружнішими, доброзичливішими, вірили у Бога і жили за його заповідями. У суспільно-політичному плані нам дійсно треба не стільки йти до Європи, як Європу будувати в самій Україні.
Сподіваюся на ще більшу здруженість і завзятість колективу ДП «Нігинський кар’єр». Адже це дозволить нам успішно пройти всі етапи роздержавлення і стати господарями власної долі.

ДОВІДКОВО: Микола Ткач народився 19 липня 1961 року у селі Чапаївка Одеської області. Трудовий шлях розпочав у геологічній експедиції. З 1984 до 1988 р. — старший інженер-технолог, начальник вапнякового кар’єру у Молдові. 1992-2003 рр. — гендиректор Летичівського підприємства Украгропромбуду. Два роки працював провідним інспектором Держгірпромнагляду України у Хмельницькій області. Потім п’ять років очолював колектив Шепетівського гранітного кар’єру.
З 2010 до 2013 р. — технічний директор компанії «Данко Констракшин Матіріалз», очільник правління Новоукраїнського гранітного кар’єру, НВП «Техногранд» у Шепетівці.
З 2014 р. — директор ДП «Нігинський кар’єр».
Переможець конкурсу «Геологічна служба та надракористування в Україні» (2008 р.). Має відзнаки «Керівник року України 2010 і 2011», ордени «Зірка Економіки України», «Хрест Пошани України».
2015 р. отримав звання «Лицар Вітчизни», орден «Золотий хрест честі і звитяги», диплом «Золотий символ якості національних товарів та послуг України», іменну медаль «За вірність народу України» та звання «Кращий керівник року». Нещодавно відзначений орденом «За громадянську доблесть».