«Ми тут нічого не бачимо, я — сліпий», — сказав Олег в ефірі, намагаючись передати інформацію в нічний час на одному із спостережних постів в Луганській області в липні 2014 року. З того моменту він отримав позивний «Сліпий». Вже два роки минуло, а він і досі «Сліпий», але лише за позивним, а насправді бачить, знає та вміє багато чого, адже він справжній професіонал своєї військової справи. Олег Копичинський вже більше дванадцяти років служить Батьківщині в складі 30-ї механізованої бригади. Нині керує особовим складом роти, захищаючи східні рубежі від «Руского міра».

Перші бойові зіткнення батальйону, в якому служить Олег, відбулися ще в травні 2014 року. Щоб не допустити прориву сил противника, 22 травня о 4 годині ранку було прийнято рішення виставити по одному взводу зі складу двох механізованих рот на мосту через річку Сіверський Донець в населеному пункті Дружківка, що за декілька кілометрів від Рубіжного. Між нашими підрозділами і незаконними збройними формуваннями зав’язався бій, який тривав декілька годин. Під натиском переважаючих сил противника, до складу яких входили «кадирівці» та угрупування афганців, наша група змушена була відійти до околиць Рубіжного, — Стара Краснянка-Кремінна. Надвечір наші втрати складали:  два – вбитих, сім – поранених, безвісти пропалий – один, в полоні – один. Тим полоненим і був наш Олег.
«Оскільки мій навідник у подальшому не міг виконувати свої обов’язки, його місце зайняв я, — згадує тоді ще командир бойової машини Олег. – Бій тривав досить довго, набої закінчувалися… Машина з якоїсь причини їхати не могла; команди на відступ я не вловив, тому що зв’язку в машині не було. А коли вже майже не залишилося чим відстрілюватися, почув голос над собою, підняв голову та побачив неслов’янської зовнішності військових, отримав прикладом по голові… Потім місяць полону в будівлі СБУ  Луганська, знущання, допити, втеча з полону, тиждень потикань  містом…»

Через днів десять після відпочинку та реабілітації вдома, Олег повернувся в підрозділ, і вже в складі своєї роти брав участь в боях за Металіст, Лутугіно, Георгіївку, Червону Поляну. Літо для нього видалося спекотним. Жодна операція, в якій був  задіяний взвод,  не проходила без Олега.
З січня 2015 він воював  на Дебальцівському напрямку. Зведена група з числа механізованої роти під безпосереднім керуванням старшини Олега Копичинського здійснювала рейдові та ударно-штурмові дії по флангах противника в районі населених пунктів Нижнє Лозове, Калинівка, Розсадна. Саме він очолив взвод коли захоплювали стратегічно-важливу висоту Паша, яка і досі контролюється українськими військами. Також штурмував з бійцями населений пункт Логвиново. Під час виходу підрозділів з так званого «дебальцівського котла» взвод Олега Володимировича активно прикривав відступ наших військ. До березня 2016 року організовував та виконував бойові завдання поблизу населеного пункту Троїцьке. Більше року без виїздів та відпусток він провів безпосередньо на лінії зіткнення з противником. Нині на посаді головного сержанта механізованої роти обороняє нашу землю на Донбасі.
Під час виконання обов’язків неодноразово виявляв сміливість та хоробрість, високий рівень особистої військової підготовки та незламність бойового духу, тим самим був прикладом не лише для підлеглого особового, але й командного складу. Завдяки своїй військовій компетентності, постійно виявляє спроможність вчасно і точно  аналізувати обстановку, що склалася, робити висновки та приймати правильні рішення в надзвичайно складних ситуаціях, тим самим демонструючи справжній чоловічий характер, силу  українського воїна Збройних сил України.
Олега нещодавно нагороджено орденом «Народний Герой України». Церемонія вручення відбулася в Хмельницькому. Заслужена нагорода для  достойної людини. Вдома на свого захисника завжди чекають батьки, чарівна дружина Катруся та дві маленькі донечки.