Переконаний, що без Михайла Чекмана наше місто не було б таким, яким воно є нині. Його роль в історії новітнього Хмельницького неоднозначна, але він повсякчас дбав про майбутнє цього міста, про відбудову, про покоління, яке підростало, про розвиток культури і мистецтва.
Михайло Костянтинович завжди пишався не тільки передовими хмельницькими підприємствами, але й досягненнями у культурі, мистецтві, літературі. Щодо його особистої уваги до нашого письменства і журналістів – годі й говорити. Особливо приязно ставився до прозаїків, поетів, журналістів, які писали про Хмельницький та Поділля. Він глибоко поважав Павла Гірника, Броніслава Грищука, Івана Іова, Миколу Мачківського, Богдана Теленька, цікавився випуском книг, приміром, «Пароль – «Проскурів» М. Мачківського (1997).
Вони ж його поважали за оперативність, за вміння дивитися в корінь проблем, за те, що особисте для нього ніколи не стояло на першому плані.
Але повернімося до 1992-1993 років, коли наша Незалежність утверджувалася. Саме в ті часи на підйомі був рух за відродження національної культури і духовності. Саме тоді мені, в числі групи літераторів, і випала честь зустрітися з ним особисто як з мером міста.

Створення Хмельницької міської літературної спілки було ним однозначно підтримано. І 3 січня 1993 року на установчих зборах був прийнятий статут цього творчого об’єднання, а вже 6 червня Михайло Костянтинович поставив свій підпис під рішенням Хмельницького міськвиконкому про створення Хмельницької міської літературної спілки «Поділля». В ті дні були започатковані друковані органи спілки: літературно-художній альманах «Творче Поділля» і газета «Літературна громада».
Михайло Костянтинович проявляв велику зацікавленість до роботи над унікальним виданням – альманахом «Творче Поділля». Зазначимо, що випуск цієї книжки наштовхнувся на протидію тодішнього керівництва обласної організації спілки письменників України. Зрозуміло, без підтримки Михайла Костянтиновича це видання, як і наступні випуски «Творчого Поділля», навряд чи вийшло б. Хочу також підкреслити: Михайло Костянтинович не тільки цікавився літературою. Мало хто знає, що він і сам писав поезії, і це йому вдавалося. Жаль, що ніколи широко не оприлюднював їх. Зустрічаючись із літераторами, він завжди думав, як їхні книги донести до читача. Думав про те, як літератори сприймуть його поради, рекомендації (саме рекомендації, але не вказівки!). Тому його передмови до випусків альманаху «Творче Поділля» стосувалися справи розвитку літератури на Хмельниччині, актуальності завдань, які стоять перед письменниками.
В 1996 році я разом з Леонідом Савицьким (на жаль, його вже немає серед нас) готували до випуску історико-краєзнавчий збірник свідчень і документів «Великий терор на Хмельниччині». Як член громадської ради цього видання, М. К. Чекман виділив кошти на книжку. Вона вийшла у світ наприкінці 1997-го, але протягом року ми з Л. А. Савицьким і І. П. Клюсом – головним редактором видання, неодноразово зустрічалися в кабінеті Михайла Костянтиновича, радилися з ним стосовно архітектоніки книги. Скажу прямо: мене втішало доброзичливе ставлення Михайла Костянтиновича. Радувало й те, що наші бесіди відбувались на рівних. Оціню- ючи підсумки тих зустрічей, можу однозначно сказати, що М. К. Чекман був справжнім патріотом України, який твердо стояв на національно-демократичних позиціях.
Культурна сфера завжди посідала значне місце в діяльності Михайла Костянтиновича. Він предметно займався розміщенням товариства «Просвіта» (нині там «Народний дім»), всіх творчих спілок міста, звільненням їх від орендної платні. За вказівкою Михайла Костянтиновича нам виділили доволі пристойне приміщення в центрі міста, на перехресті вулиць Кам’янецької і Подільської.
Наша новостворена спілка, хоча і не мала статусу професійного об’єднання, як обласні організації НСПУ або ж НСХУ, але завдяки його рішенню, платила за приміщення в центрі Хмельницького лише за амортизацію займаної площі. На той час нашому творчому осередку велось непогано. На жаль, Михайлові Костянтиновичу так і не вдалося відвідати наше приміщення. При його зайнятості не було часу. Але хочу підкреслити, що він завжди дбайливо ставився до літераторів і завжди до глибини душі обурювався, що в нашому місті по-казенному ставляться до проблем творчих людей. Мені відомо декілька випадків, коли Михайло Костянтинович досить різко ставив питання щодо цих проблем. Це засвідчує хоча б такий випадок. Наша спілка не змогла вчасно оплатити за амортизацію приміщення і комунальне господарство виставило нам рахунок за оренду площі за найвищими цінами, як для прибуткового підприємства. Як тільки про це довідався Михайло Костянтинович, він при мені негайно викликав чиновника, який очолював цей відділ міськвиконкому. Через півгодини всі нарахування були скасовані. Нова угода закріпила за нами попередні правила оплати приміщення.
Зустрічаючись із Михайлом Костянтиновичем, спостерігаючи його трудовий ритм, можу засвідчити: роботі він віддавався до кінця. Винятком не була навіть неділя.
У письменників були і дні народження, і ювілеї, і презентації їхніх книжок. Якщо випадала нагода, він завжди вшановував митців. До цього часу пам’ятаю, як він прийшов на вечір поета Павла Гірника, що проходив у концертній залі ХОДТРК «Поділля-центр».
Однозначно, він був лідером. А ще він був доступним у стосунках з кожним громадянином Хмельницького. Щодня мер зустрічався з сотнями людей. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб у визначений час він не прийняв кого-небудь з письменників чи журналістів.
Ради правди скажу, що я не був наближеним до Михайла Костянтиновича, як деякі з письменників чи журналістів, але відчував його прихильність. Можливо, у мене була можливість бути до нього ближчим. В пам’яті закарбувалось, як на одному з творчих вечорів, поздоровляючи мене, потиснувши руку, він неголосно сказав: «Днями зайдіть до мене». Зайшов я через тиждень, та не один, а з кількома літераторами, щоб вирішити питання чергового випуску «Літературної громади». Питання вирішилось позитивно. Прощаючись зі мною, він тихо промовив: «Я ж просив зайти особисто Вас. Є розмова…»
А потім був трагічний липень, коли він і дружина загинули в автокатастрофі.
До цього часу я картаю себе, що не зайшов до Михайла Костянтиновича сам. Що він хотів сказати мені – залишається таємницею. Можливо, в моєму житті відбулися б якісь зміни? Та я не про себе, а про те, як Михайло Костянтинович дбав про кожного з нас, хмельничан.
І як пам’ять про Михайла Костянтиновича, у мене залишилась його самописка, яку він колись подарував мені. Нею і написані ці рядки.