За словами одного досвідченого лікаря, персонал медичних сестер поділяється надвоє: сестер і сестричок – сестричок милосердя. Сестри звикають до людського болю, професія стає для них способом заробляння коштів на прожиття…
До неврологічного відділення Дунаєвецької районної лікарні, як пацієнт, я потрапив задля проходження однієї універсальної медичної процедури. У коридорі відділення повідомив про мету свого приходу молодій медсестрі. «Женя! Женя Василівна!» – та відразу взялася когось викликати. На ці слова з однієї палати вийшла статечна жінка в медичному халаті.
Процес лікування у більшості випадків, як відомо, супроводжується відчуттям болю. Навряд чи подібне приносить комусь задоволення. Тож, коли до мого ліжка з голкою в руках підійшла чергова медсестра, внутрішньо я з’їжачився. Яке ж було моє приємне здивування, коли вістря голки практично безболісно потрапило у мою судину. Це й стало приводом для знайомства з тією самою Женьою – медсестрою Євгенією Василівною Івановою. «Маю п’ятдесят років досвіду», – короткою відповіддю вона знівелювала мій подив. Та почуте викликало ще більший інтерес – про вік цієї гарної жінки.
У трудовій книжці Євгенії Іванової значиться лише один запис. Неврологічне відділення у 1966 році спочатку існувало лише на папері. Тимчасово працюючи у пологовому будинку, Євгенія Василівна вже була зарахована до його штату. Цьогоріч з нагоди півстолітнього ювілею відділення саме вона стала основним, так би мовити, і свідком, і учасником цієї майже історичної події. Ця жінка пам’ятає імена та факти у найменших подробицях, так, ніби все відбувалося вчора. Пригадує «свій» перший інсульт, коли вдалося поставити на ноги чоловіка, якому стало зле на вулиці міста під час святкового параду; пам’ятає невимовний біль, коли через забій голови, не вдалося врятувати життя молодій сільській жінці. Вона тоді так розплакалася в коридорі, що колегам довелося заспокоювати, мовляв, так тебе, дорогенька, надовго не вистачить.
Та, як бачимо, вистачило – і надовго. Вочевидь я побачив, як уважно, делікатно Євгенія Василівна ставиться до хворих. Так, ніби щоразу своєю роботою прагне довести, що недарма вона тут у своєму віці перебуває, що не відбирає шмат хліба у молодших. Старша медсестра відділення Лариса Ковальчук саме на це звертала увагу: «Василівно, ви справляєтеся краще за молодих». А молодші по-своєму відзначають колегу: «Женя, та ж не бігайте стільки…»
– А я закушу зуби – і бігаю. – Не погоджується з таким підходом Євгенія Василівна. – Не можу відкладати роботу на потім. Маю за неї взятися і зробити – так розумію свої обов’язки.
Напевне, саме завдяки цій надзвичайній самодисципліні та самовимогливості Євгенія Василівна багато років ставала переможцем професійного конкурсу серед медсестер неврологічного відділення. У колективі вона є таким собі подразником, стимулом до роботи для своїх колег. Дехто з них вже подумував було про відпочинок, та, як тільки згадували про неї, разом із думкою: «Та ми ще зовсім молоді», – у них пропадало і оте бажання. Завдяки порозумінню у колективі відділення вона має змогу працювати і далі.
У неврологічному відділенні не в дивину, коли лікар порадить помітно втомленій медсестрі прилягти відпочити зі словами: «Давай я тобі подушечку під ноги підкладу». Цей, напевне, «фірмовий» підхід – із подушечкою – я й на собі пізнав, коли лежав тут під крапельницею.
Я вже виходив із відділення, коли мене до себе в палату підкликала одна із хворих пацієнток: «Я шостий рік лікуюся, побувала у різних лікарнях, але такого гарного ставлення з боку медперсоналу, повірте, ніде не зустрічала . Тут прислухаються до думки хворих, а для нас це дуже важливо».
Gismeteo 
