Про митарства родини Петраківських, про їхню біду, з якою, по суті, залишились наодинці наша газета розповідала неодноразово. Чомусь державі немає діла до того, хто її захищав, чомусь сильним світу цього ніяк руки не дійдуть, аби врятувати Героя України, який своїми мудрими діями, керуючи розвідгрупою, ризикуючи життям, врятував не одне солдатське життя, забезпечивши повноцінне проходження колони з більш ніж двома тисячами чоловік батальйону «Айдар», бійців ЗСУ і всієї бойової техніки. Нагадаємо, майор, командир роти восьмого окремого полку спецпризначення Олександр Петраківський впав у кому через непрофесійність та некомпетентність українських медиків (спочатку в харківському, а згодом і у львівському шпиталях), і це визнала спеціальна комісія.
А обіцянка знову цяцянкою виявилася
Під час нашої передостанньої зустрічі, а було це три з половиною місяці тому, батько Героя, колишній спецназівець, Петро Станіславович був окрилений надією! З радістю поінформував, що безкінечні його митарства «бермудським трикутником» — Кабмін, Верховна Рада, Мінохорони здоров’я – врешті дали результат. Він навіть добився тоді особистої зустрічі з Президентом, пам’ятаєте? І Петро Олексійович дав вказівку, зробити все можливе, аби поставити хлопця на ноги. Бо ж батьки знайшли ще півтора року тому клініку в США, яка дає високий відсоток цілковитого одужання Олександра. Втім, лікування там вартує 700 тисяч євро. Невже так дорого для країни, яку боронив? Чи вона своє зробила? Просто відчіпно дала «Зірку Героя», якою ще й щоразу можновладці дорікають батькам, мовляв, дали Героя, радійте!
Але тоді віз і справді зрушив з місця, і ніхто й подумати не міг, що це була, як тепер вже називає батько, «чергова обіцянка-цяцянка», у яку не треба було вірити. Як він шкодує зараз, що повірив! Як не може пробачити собі, що дозволив тоді перевезти сина з прекрасної польської клініки до України. Та хто ж знав?
20 червня до Петраківського у Польщу виїхала спеціальна міжвідомча комісія. «Така процедура, — запевняв тоді батько, — ця медкомісія має визначити стан здоров’я сина і винести необхідний вердикт, мовляв, потребує лікування в спеціалізованій клініці і що транспортабельний… Запевнили, до США відправлять». (Бо ж в Польщі був у неврологічній клініці, а потребує нейро). Його транспортували спеціальним літаком до Києва.
І лікарі наші здивувалися, що не в комі майор, констатує далі батько, а в мінімальній свідомості. (Пам’ятаєте, всі телеканали транслювали, як він «мама» казав). «Я його просив: «Сину, підійми руку», і він підіймав, — пригадує батько, — а нині, в Україні, він вже цього не робить, він схуд на шість кілограмів. На моє запитання «чому?», медики відповіли банально: «Вибачте».
Та про все по-порядку
Ще в літаку я висловив припущення, що не відправлять сина в ту клініку в США, яка єдина обіцяє підняти його на ноги. А мене запевнили: сім-десять діб він побуде у Київському військовому госпіталі. Тим часом радою професорів всіх країн визначать, куди його відправити. Потрібна буде та клініка, відправлять, зрозуміло, у ту. «Міністр оборони навіть наказав спеціально ванну під Сашу переробити у так званій віппалаті і навіть людей для цього прислав, бо лише він і керівник Генштабу завжди нам допомагають й підтримують, — каже Петро Станіславович. – Та я відмовив, думаю, навіщо на сім днів перебування палату трощити. А далі…Так, були відео-, аудіонаради нашої професури з закордонною, — розповідає ще більше посивілий чоловік. — Наші полковники професори дрімали на засіданнях чи телефонами бавились. Тільки списки присутніх зачитували. Які серед них титуловані медики! Тоді спитали нас американці: «У вас стільки полковників професорів, то чому сина вилікувати не можуть?».
Та знаєте, що найобразливіше? Вони так хочуть його лікувати, як мокре горіти. Я зрозумів: під час цих засідань, зустрічей, нарад вони шукали не ефективне лікування для сина, а де дешевше. І знайшли. Дві клініки: в Японії і Німеччині, в одинадцять разів дешевше тієї, що вилікувати гарантує. Більше того, брали нас туди на два тижні — місяць. Знаєте нащо? Щоб навчити нас, як правильно за сином у такому стані доглядати! Та який професор краще матері рідної за дитиною подивиться? Зате протрубили б по всіх каналах, мовляв, відправили Героя України за кордон. А що вартий цей статус «Герой України?» — у розпачі чи то запитує, чи то констатує полковник у запасі. – Гарна зірка на грудях здорового (!) чоловіка. А що з неї Сашку? Пільги? А нащо вони хворому? Ми вилікувати його не маємо за що?».
«Руки просяться взятися за зброю»
Все знову почалося спочатку. Оббивання столичних провладних кабінетів, зустріч за зустріччю. «От тільки серце вже дуже болить, — нарікає Петро Станіславович. — Буває, так затисне, що тільки, як щось крижане прикладу, відпускає. А на обстеження часу немає: от тільки сина на ноги поставлю й здоров’ям займуся». А в провладних кабінетах сильні світу цього то відписками займаються, то «гарними фразами» наввипередки грають. «Папір все стерпить, — констатує чоловік. – Вже півтайги на відписки мені пішло. А один генерал в очі нахабно так заявив: «Нічого підписувати не буду. Героя дали – гордіться!». То я його повалив на підлогу, думав, порішу, стримався. Ви розумієте, нерви не витримують, здають. Відчуваю: плачуть, як мовиться, за мною Скаржинці. Та якби ж люди знали, що ті чинуші там творять, жируючи, за стадо овець народ маючи, не один десяток вже майданів був би».
А ще заявляли: «Куди ви рветеся? Ви що, не любите Україну? Хіба не знаєте, що в нас найкраща в світі медицина?». «Ні! – обурюється чоловік, — досі не знав! Це ота, найкраща в світі, прикувала мого сина до ліжка, це вона зробила з нього рослину. А він би зараз далі Батьківщину боронив, бо ж поранення його було нескладне. І провину лікарську довели! То чому ж третій рік у правовій нашій державі проти них просто порушена кримінальна справа, ніхто нікого не покарав, ніхто від обов’язків не відсторонений? Так, я не заперечую, що є в нас професійні талановиті медики. А обладнання, апаратура, устаткування? Чому ж можновладці наші пальця порізаного як мінімум в Тель-Авіві лікують? Я не бажаю їхнім дітям лікуватися в Україні. А їм – бажаю! Хай би спробували! Тоді б гроші не розкрадали, а вклали в розвиток галузі, і була б у нас справді найкраща медицина на планеті, бо люди в нас мудрі.
А ще один з народних обранців «по-дружньому» так повчав: «Який же ви батько, що сина вилікувати не можете? Он в Москві госпіталь прекрасний є!». «Безглуздя ситуації розумієте?» — дивується співбесідник.
А один з можновладців каже мені: «Шукайте літак для транспортування». Вірите, нерви здали, — розповідає Петро Станіславович, — починаю в його кабінеті шухляди-тумбочки відкривати. Він запитав, що роблю? Наказ виконую, кажу, літака шукаю.
Скільки я набачився — наслухався! Часом думаю: сину, все ж ти правильно зробив. Ти вчиняв, як я тебе вчив. Ти Батьківщину боронив, а вона пальцем поворухнути не може, аби тебе врятувати! Чому ж така несправедливість? Я – колишній спецназівець, майстер спорту Радянського Союзу, я нічого не забув. Тому б узяв, хай не всіх, не всі ж однакові, хай 400 депутатів вишикував би і повів під своїм керівництвом, туди, на передову, в окопи. І хай би попробували. І якщо куля в лоб, значить – доля! Хай би хліба вони в урожайний рік просили, як я третій рік прошу дитину врятувати. Я їх заклинаю: пришвидшіть процес відправки в ту клініку, бо нейрони щосекунди відмирають, вони мені: «Вже два з половиною роки відмирають, то й що?» Ви розумієте, вони навмисно чекають, поки моя дитина помре. Кілька днів тому хлопчина помер у шпиталі, а вже мали відправляти за кордон, і ходячий був, і говорив…».
Надіємось на чергову обіцянку
Втім, збивання підошв і з’їдання нервів у «бермудському трикутнику» таки дали свої результати. Хочеться вірити. Бо з нашою владою «Гоп» казати, поки не перескочиш, не можна. Гроші на лікування Олександра у потрібній клініці виділили в повному обсязі. «Тепер їх треба конвертувати – перевести в долари. А це теж процес тривалий, — констатує батько. Тим більше, ми знаємо, що знайдуться охочі кількома колами їх прогнати, аби відсотки хороші зняти». Що кому чуже життя? Хай навіть Героя України.
А тим часом, допоки мама та сестра й на крок не відходять від Олександра, батько продовжує оббивати пороги провладних кабінетів, їздить всією Україною до ворожок-екстрасенсів, хапається за будь-яку, бодай найтоншу, соломинку. «Скажіть мені, куди їхати, і я поїду, — запевняє, — я мушу підняти свого сина. І я це неодмінно зроблю. А знаєте, — в очах вперше за період нашої розмови з’являється проблиск надії, — до Саші приходить професор, він приїхав з-за кордону, і займається з ним власно розробленою методикою. Після першого заняття, в палату зайшла моя дружина, мама Сашка, і каже: «Саша, я прийшла», він повернув очі і голову до неї. Значить, допомагає. А ще Сашкові роблять спеціальний тригодинний масаж, за сеанс якого доводиться платити тисячу гривень».
…За час нашої розмови у Петра Станіславовича постійно дзвонив телефон. Проблеми, проблеми, проблеми. Телефонна книжка забита номерами міністрів, їхніх замів, депутатів. І всі ніби співчувають, і розмовляють гарно, та тільки чому ж третій рік свого Героя держава вилікувати не може? Нонсенс!
Родина Героя України вкотре просить усіх, хто може, допомогти врятувати найдорожчу людину. Не будьмо байдужими! Олександр захищав нас із вами. Він своїм «сьогодні» жертвував заради нашого «завтра».
Допомогти Олександру Петраківському можна, переказавши гроші на рахунок у ПриватБанку: 4731217108245547. Телефон батька: 067-34-82-170 (Петраківський Петро Станіславович).
Gismeteo 
