Початок цієї історії був досить трагічним. У 1942 році в Україні почалося масове вивезення молоді на примусові роботи до Німеччини. В оселю Йосипа Стаховського у Слобідці Красилівській, що на Красилівщині, прийшов староста. Нічого доброго від його візиту не чекали: в сім’ї була повнолітня незаміжня дочка Марія, яку могли забрати на чужину, і молодша Броніслава, якій щойно виповнилося 17 років. Була маленькою й непоказною, тому ніхто  не сподівався, що подібне торкнеться і її. Проте староста, пильно глянувши на дівчат, мовив: “До Німеччини поїдуть обоє!”

Однак приїхали поїздом не до Німеччини, а до Австрії. На невеликій залізничній станції на них вже чекали бауери. Вони швидко поділили між собою молодих людей. Броня сама залишилася на пероні: хтось забрав сестру, а вона сиділа і гірко плакала.
Незабаром до неї підійшла вагітна жінка і запросила йти за нею. Зі сльозами на  очах підкорилася.
Вони підійшли до невеликого триповерхового будинку з багатьма господарськими прибудовами. “Як тебе звуть?” – запитала господиня. “Броня…” Однак у цій сім’ї її стали називати по-своєму – Фроня.
За якийсь час вже розуміла чужу мову і мала змогу оцінити батьківське ставлення до себе господарів обійстя – Романа і Маргарити Пельзлєрів.
Під час Першої світової війни господар воював проти Росії і потрапив у полон. Йому довелося випити гірку чашу принижень, голоду і холоду, тому не міг допустити, щоб дівчинка, яку доля закинула до його дому, пережила щось подібне.
А незабаром сім’я поповнилась ще однією дівчинкою, яку назвали Гельга. У господині додалося клопотів, адже чимале господарство потребувало хазяйського ока, а в будинку – четверо дітей. Отож усі клопоти про них лягли на тендітні плечі Фроні. Та для неї це було необтяжливо, адже щиро полюбила Фрідріха, Августа, Грету та Гельгу і вважала їх своїми братами і сестрами, а господарів – добрими, дбайливими батьками.
Привчена до праці і порядку вдома, Броня бавила дітей, інколи виконувала якусь хатню роботу. Минав час, підходила до кінця війна.
Неподалік будинку, де жила сім’я Пельзлєрів, проходила залізнична колія, якою час від часу проїжджали потяги. Якось один із них зупинився і майже одразу почався наліт радянської авіації. Уся сім’я заховалася у сховищі, а в будинку випадково залишилася наймолодша Гельга, яку перед тим вклали спати. Маргарита стала плакати, а Фроня раптом  побігла до будинку, вхопила заплакану дівчинку і за мить повернулася до сховища…
Сестрі Марії з господарями пощастило менше. Вона потрапила до сусіднього села і виконувала брудну і важку роботу. Її не відпускали до церкви, не дозволяли бачитися з сестрою.
Якось Маргарита з дітьми пішла до церкви і взяла з собою Фроню. Обійстя господарів, де працювала Марія, було біля храму і після служби Маргарита з дітьми і Фронею пішла до будинку, щоб дати можливість сестрам поспілкуватися. Проте господар Марії не пустив Фроню на поріг, більше того, так штовхнув дівчину, що вона, впавши, розбила обличчя. Відтоді сестри зустрічалися зовсім  рідко.
І от настав довгожданий час визволення. Фроня раділа, що незабаром поїде додому, проте водночас їй було шкода розлучатися з родиною, де відчула справжню батьківську турботу, звикла до дітей і щиро їх полюбила.
Повернувшись додому, стала працювати в колгоспі, вийшла заміж, разом з чоловіком побудували будинок, народила сина, дочекалася невістки і онука. Та весь час її не полишала думка про родину, в якій прожила три роки, людей, які стали для неї по-справжньому рідними і дорогими.
Вона пам’ятала адресу, тому почала писати листи до Романа і Маргарити, але відповіді не отримувала. Однак це її не спинило: добрі люди порадили звернутися до вчительки, яка багато років викладала німецьку мову і допомагала багатьом у написанні листів за кордон, – до Світлани Олександрівни Уманець з Красилова. Написала листа українською мовою і попросила перекласти на німецьку. І знову чергова вісточка полетіла в австрійське село Ау. Цього разу Броніслава Йосипівна отримала у відповідь листа, з якого дізналася, що її пам’ятають, люблять і сподіваються на зустріч, яка невдовзі відбулася в Австрії.
І от назустріч їй іде…Роман? Ні, не Роман, Август! А як схожий на батька! І він, через такий проміжок часу, упізнав свою няню, яку одного дня 1945 року повернувшись зі школи не застав у будинку. Довго плакав, заглядав до кожної кімнати, сподівався, що вона пожартувала і за мить повернеться до них…
Про няню Фроню він з особливою теплотою багато разів розповідав своїй дружині Фредеріці, синам Фрідріху і Лоренсу.
Броніслава Йосипівна щиро сумувала за Романом і Маргаритою, яких вже не було серед живих. Провідала їхні могили і ще раз подумки подякувала за те добро, яке випало їй серед пекла війни.
Побувала в гостях у брата   і сестер Августа, кожен з яких мав сім’ю. Особливо схвилювала зустріч з Гельгою, яка, обнявши свою няню Фроню, мовила: “Ти ж мені врятувала життя…”
Минуло понад десять років. Ще двічі жінка гостювала в Австрії, кілька разів Август приїжджав до своєї   Фроні, яка родину Пельзлєрів вважала своєю ріднею. І вони постійно цікавилися її здоров’ям, надсилали подарунки, а при потребі допомагали коштами.
Уперше в Україну Август приїхав автомобілем. Українською мовою він не володіє, тому, прибувши у Красилів, випадковому перехожому став пояснювати, що йому потрібна «професор Світлана». На щастя, це був сусід Світлани Олександрівни Уманець, який зрозумів, хто потрібен цьому дивному іноземцю і показав йому будинок вчительки.
Із Світланою Олександрівною в Августа склалися прекрасні стосунки, адже вона стала тим ланцюжком, який поєднав його з Фронею. Вона перекладає її листи, супроводжує його у Слобідку-Красилівську, магазини, допомагає спілкуватися з людьми.
Та час невблаганно мчить уперед. Немає вже серед живих няні Фроні, яка під час війни поріднилася з австрійською родиною. Проте і зараз Август не пориває зв’язків з Україною: листується із Світланою Олександрівною, цікавиться новинами, планує приїхати на могилу своєї  няні…
На знімку зліва направо: Світлана УМАНЕЦЬ, Август ПЕЛЬЗЛЄР, няня Фроня.