Він найбільше не любить зиму. Усе сидить в вікні, виглядаючи, чи не зайде хто, з нетерпінням очікуючи, коли ж закапає з даху, коли врешті розвесниться. Бо коли не слизько і не сльотить, він може вийти на вулицю. Недалечко — хоч помалесеньку до хвіртки, бо останні роки це найдальший шлях, що може здолати самостійно.
Сорокадев’ятирічний Анатолій Шелест із Ярмолинець щиро зізнається, що якби не працівники районного Територіального центру соціального обслуговування, не знає, як і жив би взагалі. Адже допомагають не лише фізично, а й матеріально, про моральну підтримку взагалі мовчу.
Недуга згоди не питає
Анатолій Миколайович з радістю пригадує роки дитинства, юності, коли електриком трудився, згодом на ринку торгував, бо тоді – він міг ходити, а отже, що стверджує, найголовніше, був між людьми. «Знаєте, чого хочу найбільше? — зізнається, — аби хоч рік, хоч пів, десь попрацювати, безкоштовно, за «дякую», щоб в колективі. А ще море знову побачити, так тягне до нього. Я ж народився у чужому нині Криму, а в п’ятирічному віці переїхали з батьками до бабусі і дідуся у Ярмолинці, тут побудувалися…»
По закінченні десятирічки й армійської служби Анатолій влаштувався електриком у місцеве «Райсільгоспенерго». Півтора десятка років віддав цьому підприємству. Згодом на приватників працював, на ринку підторговував. А потім підступна недуга прирекла на самотність у чотирьох стінах. Спочатку оту до нестерпу пекучість ступнів лікарі списували на можливе опромінення, адже служив у радіаційних військах. Згодом стали відніматися пальці ніг. Прооперували. Облітеруючий атеросклероз… Певний період чоловік взагалі уже був фактично прикутий до ліжка. В обласному центрі мали ампутовувати ногу, навіть день операції призначили. «А я, — посміхається співбесідник, — коли побачив, як ввезли в палату без ноги старшого чоловіка з таким діагнозом, як в мене, надивився отого жаху безпорадності, не знаю, де й сили взялися — з лікарні втік». Поволі на ноги піднявся, та далі хвіртки не зайде, не може. Хоч лікували його й обласні, й районні, й вінницькі світила, й екстрасенси-знахарі, та…
Жінка, з якою жив у цивільному шлюбі років десять, з двома своїми дітьми одразу, як Анатолій захворів, залишила його. «Вона вчинила правильно, — міркує чоловік, — мене батько завжди вчив: хочеш мати сім’ю, мусиш її забезпечувати. А що я, каліка, який і себе толком обійти не може, дам родині?» Брат з дружиною та донечкою в іншому районі мешкає, тож приїздить рідко.
Що б і робив?
Справжньою родиною для Анатолія Шелеста стали працівники терцентру, надто його Людмилка — так називає закріплену за ним соціальну працівницю Людмилу Косінську. Колись з нею в «Райсільгосп-енерго» трудилися. Хто знав тоді, що так життя поверне? Працівники Ярмолинецького терцентру не просто, так би мовити, трудодні відбувають, вони й справді проблемами, клопотами, радощами своїх підопічних живуть. Анатолій мешкав в одній маленькій кімнатці літньої кухні. «Батько побудував хату й літню кухню, — розповідає чоловік. — Оскільки в брата сім’я, а я сам, ми вирішили, що хата — його. Він її продав. Тепер на одному подвір’ї два номери, щоправда, у хаті, вже чужій, не живе ніхто». Віднайшовши спонсорів, працівники центру утеплили помешкання Анатолія, зробили добротний ремонт в іншій, великій, кімнаті. Придбали конвектор. «Він по гривні буквально на тюлі назбирав, — каже соціальний працівник Людмила Федорівна. — Сусідка штори дала».
«Я отримую 1217 гривень пенсії, — розповідає чоловік. — Оце не так давно присвоїли пожиттєво другу групу інвалідності. 600 гривень одразу даю Людмилці — вона купує бинти. Щовечора перев’язки робити треба, бо рани постійно кровоточать». «До бинтів, — додає Людмила, — беру елементарні перекис і стрептоцид. Йому б мазі які, та за що він їх купить? Оце добилися ми йому субсидії, то вже комунальні менше тягнуть, та все ж гривень 250-280 йде. Ото порахуйте, що залишається. На хліб…»
Картоплю й городину дали з терцентру, пособила й Людмила. Анатолій зізнається, що з продуктів може собі дозволити що найдешевше. Сало, всміхається, полюбляє. Ще кілька років тому, коли бинт був не сім, а дві з половиною гривні, міг, каже, навіть якусь п’ятдесятку відкласти чи футболку, щоправда, в секонд-хенді купити. Вже й це — зась. Але відразу додає: «Я ж чоловік. Отже, мушу все зносити мужньо. А чого мені треба? Ви подивіться новини, он хлопці, значно молодші за мене, в окопах бідні мерзнуть. Нам кажуть, що то АТО, але то — війна. Нам брешуть, що вони забезпечені. Я говорив з бійцями: якби не волонтери… Та й гріх мені жалітися. Коли бачу, як лежать у шпиталях двадцятирічні без рук, без ніг, серце кров’ю обливається. А я що? В хаті, тепло, бараболю маю. Якби не ота хвороба, давно би вже на фронті був, а так…Ото сиджу».
Він, в принципі, ніколи не розкошував. Ще як здоровий був, майже десять літ доглядали з батьком прикуту до ліжка неньку. Їй гроші на ліки треба було постійно. «Я звик до спартанських умов, — посміхається, правда, крізь сльози, — я й в пустелі виживу, аби ж ті ноги так не пекли, не опухали, не мучили».
А ще минулоріч прооперували Анатолія Миколайовича — грижа, як трилітрова банка. А «задоволення» це нині не з дешевих. Благо, з організації «За конкретні справи», на прохання терцентру, підсобили грошима.
«Людмилка приходить двічі на тиждень, а як треба, то й більше, на негоду незважаючи, хоч таких, як я, у неї одинадцять. Продукти мені купує, ліки, комунальні сплачує… — розповідає Шелест. — У мене є в Ярмолинцях далека родина, та їм до мене байдуже. Хоч би хліба вряди-годи купили, я ж не хочу дурно, я гроші дам… Тож моя родина – працівники терцентру. Я так їх чекаю. Відпускати не хочу».
Допомагають за світлу Душу
«Розумієте, — каже Людмила Косінська, — Шелест — дуже світла, позитивна, порядна, щира людина, оптиміст, дуже любить людей і життя. Він ніколи не пив. Тому йому прагнуть допомогти. Ось, до прикладу, одна із моїх підопічних, в міру можливості, виділяє сотню гривень. Сусідка, ровесниця його мами, то вареників занесе, то ще яких смаколиків. А землячка наша, яка в Мюнхені нині мешкає, через свою доньку передає йому, особливо до свят, так би мовити, продуктові набори: крупу, олію… Її донька зі своїм чоловіком навіть до Хмельницького госпіталю возили Анатолія. Лікар сказав, що діагноз спочатку виставлений був невірно, відповідно, лікування не те, а часу пройшло стільки, що вже що-небудь змінити-виправити пізно». Ось так.
Анатолій Миколайович — вправний кухар. За рецептами до нього й сусідки приходять. «Тільки з варениками й кондитерськими виробами Людмилка допомагає, — пояснює чоловік. — А так я все сам готую». То куховарить, то латає-підшиває, аби день швидше збіг. Телевізор дивиться. Щоправда, той через древність свою уже характер проявляв, то вже знайшли телемайстра, відремонтували. Читати любить. І дуже полюбляє розгадувати кросворди. Та найбільше все ж — живе спілкування, тому й поглядає весь час з надією у вікно — а може хтось загляне.
Чому так?
Вірите, відвідавши цього навдивовижу доброзичливого й оптимістичного чоловіка, а було це якраз у післядень оприлюднення декларацій наших сильних світу цього, дуже довго боліло одне: чому ми — країна таких різких контрастів? Чому одні філіжанку кави вранці випивають дорожчу, ніж встановлена місячна пенсія інваліда другої групи? Чи у білі руки не тиснуть оті годинники, за сотні тисяч євро куплені? Чи совість не мучить? Чи зір не гнітять оті центнери готівки в різних валютах, при цьому ж щоднини з екранів телевізорів спостерігають, як з миру по нитці з мінімалок збирають смішну для них, непід’ємну для пересічного українця, суму на лікування, наприклад онкохворої дитини? А як хизуються, що про народ піклуються, за стадо овець його насправді маючи! Та, певно, навіть і не овець, бо хороший вівчар таки про стадо своє дбає.
Gismeteo 
