Наталя Беренда, вдова військовослужбовця, яка виховує трьох синів і доньку, із села переїхала в обласний центр. Тож допомогли мені її розшукати ветерани АТО із Городоччини. “Якраз у дітей канікули, то приходьте до нас,”— сказала мені Наталя по телефону. І поки мама готувала обід, дітвора розповідала мені про їхнього батька.
Найстарший чотирнадцятирічний Максим згадав, як татусь терпляче навчав усього того, що потрібно вміти чоловікові. Вони завжди разом рубали дрова, косили траву й ремонтували старі меблі. А середущому Ігорчику запам’яталося, як життєрадісний тато, вже у військовій формі, приїхав до нього на день народження. От тільки жаль було, що його лише на два дні відпустили.
— Як радів татусьо, — згадала Анжела, — коли ми всі приїхали на полігон, а як прощалися, казав, щоб жили дружно, дбали за менших та допомагали мамі. Третьокласник Павлик, наймолодший, теж сумує за татом та й за рідним селом. Йому там веселіше жилося – катався на санчатах і ялинка, яку тато приносив напередодні Нового року, була пахнючішою й розкішнішою, аніж та, яку ненька купила на базарі.
Багатодітна мати і не думала, і не гадала, що покине рідне село, адже про місто ніколи не мріяла. Як не стало чоловіка, Миколи Верхомія, то наважилася змінити життя родини. Понад десять років прожила з ним у цивільному шлюбі, бо їхнє кохання було сильнішими за будь-які формальності. Йому, ще парубку, припала до душі Наталя. Її двох дітей – п’ятирічного сина і трирічну доньку — прийняв як рідних. І для них став найкращим татусем. А потім ще двоє синочків стали втіхою для подружжя.
Повістку з військкомату Наталя зберігає уже майже два роки. Якби тоді знала, що чоловік не повернеться до дітей, то не пустила б. Тішилася, що він після навчання не поїхав на східний фронт, а залишився інструктором на полігоні. І, здавалося, нічого не віщувало біди, але вона увірвалася у дім багатодітної родини — несправні БТРи, між якими він опинився, тяжко покалічили Миколу. Коли їхала до Львова в госпіталь, куди доправили його, то жевріла надія – лікарі неодмінно врятують чоловіка. Проте коханий помирав на її очах, хоча хірурги вперто боролися за його життя.
Відсутність у паспорті штампа про шлюб додала вдові неабияких клопотів. Довелося в суді доводити, що вона дружина військовослужбовця Миколи Верхомія. А де тонко, там і завжди рветься. Годувальниця-корова якогось ранку не підвелася і її врятувати не вдалося. Тож вирішила шукати щастя в місті, де легше знайти роботу. Поки що родина, хоча й отримує соціальні допомоги, та ледве зводить кінці з кінцями, бо винаймає житло.
— Як тільки-но отримаю «чорне» посвідчення, то стану на квартирну чергу, — пояснює вдова. – Так хочеться свого кутка…
А от виживати родині допомагають чужі, але добрі люди та волонтери. Завдяки благодійній акції, яку недавно провів телеканал «1+1», родина отримала великий плазмовий телевізор. Коли днями його привезли, то у дітей радості не було меж.
— Не забуває про нас й допомагає однокласник чоловіка Вітя Шиян, — продовжує Наталя. – Його завжди з нерпінням чекають діти. Для них він теж герой, захищав Донецький аеропорт. Якось до нас прийшов Ігор Олійник із міської ради й дивувався, що воду для чаю кип’ячу в каструльці. І вже другого дня подарував нам електричний чайник.
Мрії у дітей, здавалося б, невибагливі – усі хочуть мобільні телефони, а маленька господиня Анжела ще й мультиварку. Та для вдови не під силу купити подарунки для дітей, хіба що відгукнуться добрі люди, які допоможуть додати родині радості.
Уже друге Різдво родина зустрічає без господаря. А завтра Свят-вечір. І знову на столі буде кутя – смачна, солодко-медова, але вона гірчитиме, бо татусь уже ніколи не обійме дітей. Гірчитиме й іншим дітям, у яких батька відібрала війна.
Gismeteo 
