Переддень Різдва Христового і початок нового року — особливий час, коли частіше замислюєшся над життям з погляду вічності. Тож розмова зі священиком видається дуже доречною. Тим паче, коли співбесідник — відома та шанована особистість, духовний наставник і лідер, громадський діяч та навіть певною мірою філософ, яким і є отець Іван Данкевич, митрофорний протоієрей — синкел Кам’янець-Подільської Єпархії Української греко-католицької церкви (УГКЦ), настоятель Кафедрального храму Різдва Пресвятої Богородиці у місті Хмельницькому.
— Почнімо, напевно, з того, що минулий рік ознаменувався непересічною подією у житті греко-католиків нашого краю...
— Справді, 2016-й був визначальним в історії нашої Церкви, Поділля. Восторжествувала історична справедливість, здійснилася мрія Митрополита Андрія Шептицького, патріарха Йосифа Сліпого, багатьох подвижників та вірян — 7 лютого минулого року за участю Глави Української греко-католицької церкви Блаженнішого Святослава відбулося урочисте проголошення Кам’янець-Подільської Єпархії. По суті, відновлення її діяльності, адже споконвіку Предстоятелі нашої церкви, крім того, що були єпископами Київськими та Галицькими, носили титул «єпископ Кам’янець-Подільский». Тож маємо і підсумок 15-літнього служіння та розбудови нашої Церкви на теренах Хмельниччини, і разом з врученням своєрідного «паспорта зрілості» отримали ще більшу відповідальність за духовне наповнення життя вірян. Тому справді це значуща, історична подія. Як сказав Христос: «Багато хто хотів би чути цей голос відновлення». І це відбулося, за що складаємо велику подяку Богові. Відтак нині переймаємося відновленням структури, формуванням ієрархічної складової та сподіваємося, що невдовзі Господь благословить нас новим єпископом.
— Не можна не зауважити, що греко-католицька громада у нашому краї дуже швидко зростає чисельно. Взяти хоча б те, скільки храмів з’явилося лише за останній час в обласному центрі.
— Так, в місті молимось у чотирьох храмах, з Божої ласки поблизу міської лікарні зводимо вже п’яту церкву, що носитеме ім’я Святого Миколая Чудотворця. Маємо також відведену земельну ділянку під будівництво ще одного храму в мікрорайоні Озерна.
— Як на мене, то однією з причин такого активного поповнення вірян є яскраво виражена проукраїнська позиція греко-католицької церкви.
— Церква насамперед має бути «про-Божою». Якщо церква справді проповідує Божі чесноти і Божі закони, вона не може нести нелюбов до того краю, до тієї землі, де знаходиться, до мови, якою говорить народ, до його культури, звичаїв, не перейматися його долею. Отож передусім — Господь і Слово Боже, а вже потім про-українськість чи інші національні ознаки.
— Отче, ви двічі мали поїздки до Лондона, де також служили у тамтешньому греко-католицькому храмі. Розкажіть про це.
— Так, я був там на запрошення нашої церкви. Після Другої Світової війни до Англії емігрувало багато українців, які створили духовні осередки майже в всіх містах цієї країни. Греко-католицька громада є досить чисельною. Той храм, де випало служити мені, доволі великий (вміщає до вісімсот осіб), розташовується у центральній частині міста. Там дуже добрі священики-духівники. Але коли приїжджає священик з України, віряни кажуть: «Наш священик приїхав». Знаєте, що храми за кордоном слугують не лише для того, щоб прийти на Службу Божу і помолитися. Церква — це місце, де збираються українці. І особливо радіють, коли хтось привозить вісточку з рідного краю. Тож завжди було чимало бажаючих поспілкуватися і зі мною. Щонеділі тільки на сповідь приходило багато людей. Ось і знову запрошують. Якщо Бог зволить, можливо, напровесні й поїду...
— А як ви взагалі ставитеся до еміграції, чергову потужну хвилю якої маємо останнім часом?
— Звісно, це недобре, що українці змушені залишати свої домівки, рідну землю, батьків... З іншого боку — ці процеси завжди відбувалися по цілому світу, серед різних народів.
— Я про інше. Про те, що випускники шкіл вже класами вступають до польських вишів. Що на захід масово утікають наші «уми» і «руки» — виїжджають підприємці, люди працездатного віку. У містечках залишаються одні пенсіонери, порожніють села, цілі регіони. Погляньте — подекуди вже немає кому працювати на нашій, Богом даній, землі.
— Проблема нашої країни найперше, як каже наш Блаженніший Любомир, — немає господаря... А ті, у кого є і талант, і бажання працювати, просто не можуть себе тут реалізувати. Не бажаючи занапастити своє життя — виїжджають за кордон. Ми інколи мислимо сьогоденням, не відаючи про Божі плани на завтра, післязавтра і на те, що буде через десятки років. Згадаймо, до прикладу, яку величезну допомогу — і матеріальну, і духовну — отримував наш народ у різні історичні часи випробовувань саме від тих українців, які перебували в еміграції.
— Погоджуюся. Промовистий той факт, що наші заробітчани переказують в Україну більше коштів, аніж усі закордонні інвестори разом узяті.
— А якби їх там не було? Є два відчуття, які штовхають нас до дії — любов і страх. Якщо у людини є любов, вона має талант, та не може заробити на життя тут, вона шукає вихід за кордоном. І добре, що наша молодь, не обтяжена отим страхом, який притаманний старшому поколінню, їде на захід здобувати хорошу освіту, працювати, а не впадає у відчай, зневірюється, спивається... Єдине, що дуже хотілося б, аби ці міграційні процеси відбувалися цілими сім’ями. Щоб не було так, що мама в Італії, тато в Росії, діти або на стареньких батьків, або взагалі залишені напризволяще. Щоб не розпадалалися родини... Бо це справді проблема. Я не заохочую покидати свій край, свою землю. Якщо маємо бодай найменшу можливість реалізувати себе вдома — залишаймося. Але якщо не можемо дати собі раду тут — не треба боятися зробити цей крок...
— Але, хто ж тоді розбудовуватиме нашу країну, якщо всі виїдуть?
— Ми дуже часто говоримо про зміни взагалі: влади, системи, бачення, зміни когось. Але коли це стосується нас, кожного особисто — ні, ні! Є такий вислів: «Який народ — така і влада». Ми вийшли з радянського світогляду, але цей світогляд не вийшов з нас. Усе очікуємо якогось вождя, який прийде і все зламає та сотворить нам блага. Забуваючи, що нічого з того не вийде, поки кожен із нас не почне з себе. От, скажімо, постійно нарікаємо на бідність, на нестачу коштів, на медицину, освіту, низькі пенсії. Та про те, що отримуємо зарплату в конвертах, приховуючи свої справжні доходи й не сплачуючи чесно з них податки, воліємо мовчати. У цивілізованій же країні жодного яблучка не купиш без чека, жодного кроку не ступиш, обходячи чи порушуючи чинні норми і правила. Звісно, є питання до наших законів, до недосконалої системи оподаткування і багато чого іншого, але... Чули і знаємо, як важко працюють наші заробітчани і в яких, часто нелюдських, умовах доводиться їм жити. Та якби дехто так трудився вдома, то не виникала б потреба їхати у далекі краї. І не все там ідеально, як то здається на перший погляд. Звісно, нам є чого повчитися у розвиненого світу, де все автоматизовано, модернізовано, де як годинник працює державна система. Але навряд чи комфортно можна почуватися у наскрізь прагматично-«монетизованому» середовищі...
— Особливо, коли є потреба віддавати. Поговорімо про милосердя, адже ви ще й очолюєте Благодійний фонд «Карітас». І нещодавно Хмельницький міський голова Олександр Симчишин вручив вам грамоту за волонтерську та подвижницьку діяльність.
— Це відзнака усієї нашої громади та людей, які повсяк- час долучаються до добрих справ. Щодо Фонду, то ідея його заснування виникла одразу після створення парафії. Бо говорити про любов і милосердя, а не творити добрі діла — це як пустоцвіт. Тому вирішили зорганізуватися. Так з’явилася міжнародна структура — благодійний фонд «Карітас». Наша організація входить у мережу «Карітас — інтернаціоналіс», який діє більше, ніж у ста країнах світу, тобто всюди, де є наша Вселенська церква. Ці центри співпрацюють між собою. Основна мета — допомагати людям, які опинилися у складних життєвих обставинах. Поміч різна — матеріальна, психологічна, соціальний супровід, на побутовому рівні... Але хочу зауважити, що будь-який благодійний фонд — це лише розподілення того, що він отримує від жертводав- ців. Ми самі нічого не виробляємо, не продукуємо. Тож враження, що благодійний фонд може допомогти всім — помилкове. Наші ресурси досить обмежені. На відміну, скажімо, від західних країн, у яких держава, долучаючись до наповнення таких фондів, замовляє виконання тих чи інших соціальних послуг у різних громадських та благодійних організацій. Що забезпечує і конкуренцію поміж ними, й упереджує корупційну складову. Маю надію, що таку систему вдасться вибудувати і в нашій країні. Як приклад може слугувати наш досвід з реалізації проекту «Соціальне таксі». Це результат взаємодії кількох сторін — Волонтерського Лідерського руху, який добре розвинений саме у Хмельницькому, благодійного фонду «Карітас», громадської організації «Світ без бар’єрів», яка опікується людьми з обмеженими можливостями пересування, а тепер ще й долучилася міська влада, побачивши реальні результати наших перших кроків.
За майже п’ятнадцять років діяльності «Карітасу» на його рахунку чимало добрих справ. У середині двотисячних, до прикладу, реалізували проект під назвою «Діти вулиці». Пам’ятаєте, скільки малолітніх безпритульних було тоді в обласному центрі? Десятки дітей жили на теплотрасах, у підвалах, у недобудовах. Але з Божою поміччю, спільними зусиллями відповідних державних структур і нашого фонду проблему здолали — знайшли притулок усім безхатченкам. І нині на вулиці хіба зрідка можна зустріти заїжджих гастролерів. Ми ж, аби попередити загрозу появи нових бездомних малолітніх, повсякчас опікуємося так званими неблагополучними сім’ями.
Інший цікавий проект від молодіжної курії нашої церкви, що діє в кількох містах України, зокрема, і в Хмельницькому, дещо виходить, так би мовити, за межі власне церкви і має три напрямки. Перший — це «Сім’я та родина», де ми намагаємося популяризувати справжні сімейні цінності, навчати, як сторювати сім’ю, вибудовувати гарні родинні стосунки. І в цій справі тісно співпрацюємо з навчальними закладами. Другий напрям — це «Якісна освіта». Тут за головне маємо змінити підхід до того, як здобувати освіту, аби вона справді стала якісною і прислужилася в майбутньому житті. І третій напрям — «Безпека» (у широкому значенні цього слова з метою зберегти життя людини, дароване Богом). Пропагуємо тверезий спосіб життя, обережне поводження на дорогах, популяризуємо велосипедний рух, долучаємося до будівництва велодоріжок і таке інше.
— А ще ж постійно молитеся за мир. Бо він так потрібен нашій стражденній Україні.
— Рана, яка з’явилася на сході нашої держави, ятрить повсюди, завдає болю усім українцям. Неможливо залишатися байдужими до цієї всенародної біди. Тому ми як церква, як духовна спільнота намагаємося робити усе можливе, аби бодай потроху гоїти цю рану. Найперше, що можемо — це молитися. Адже молитва має велику силу. Тож молимося за збереження життя наших захисників, за Божу опіку над їхніми сім’ями, родинами постраждалих, переселенців. Молитву підкріплюємо ще ділами і вчинками. Активно працює капеланська служба, створена при греко-католицькій церкві практично з перших днів військового конфлікту, зокрема, і священики нашої єпархії постійно беруть участь у ротаціях на схід, де служать безпосередньо на передовій. Їхньої молитви, присутності, спілкування, підтримки там дуже потребують. Також збираємо кошти, за які закуповуємо продукти, одяг, засоби гігієни, усе необхідне для потреб військових, до свят готуємо та передаємо нашим оборонцям через волонтерів смачні гостинці. І віримо, що Бог почує наші молитви та пошле Україні мир.
— А що найвизначніше у вашому житті було торік?
— Супровід. Божий супровід. Найпам’ятнішою датою у духовному вимірі в минулому році для мене став день проголошення Кам’янець-Подільської Єпархії. Адже це своєрідний підсумок і мого служіння, і служіння всіх священиків новоствореної єпархії та, безперечно, незабутня подія. В особистому житті — усе, що пов’язане з сім’єю. Дякую Богу за дружину, підростають діти, яких нам дав Господь. (І це справді велика Божа ласка — довгоочікувані дітки. До того ж, донечка Марійка народилася у День Незалежності України, а син Іванко — на Покрову, у День захисника Вітчизни. Відтак у родині отця Івана Данкевича тепер мають подвійні свята — авт.). Діти ростуть і ми зростаємо з ними: чомусь навчаємо, чогось навчаємося, змінюємося, намагаємося додати позитиву. Тішимося також, що влітку вдалося усім разом провести час і відпочити та оздоровитися на морі (в Одеській області), бо в попередні роки не мали такої можливості...
— І на завершення, скажіть нашим читачам, а через них і всьому українському народу, на долю якого знову випали такі важкі випробування, слова, які б відродили надію, додали оптимізму, зміцнили у вірі.
— Христос каже: «Прийдіть до Мене всі втомлені, обтяжені — і Я вас облегчу». Ми живемо в очікуванні якогось добра. Думаємо, якщо завтра чи післязавтра щось придбаємо — то розбагатіємо, зробимо те і те — то вже буде краще, виберемо того чи іншого — і він все змінить. А потім терпимо великі розчарування. Бо насправді добро не є колись і десь — добро є ВЖЕ. Те, що ми дихаємо, бачимо, ходимо, віримо, любимо — це вже є НАЙБІЛЬШЕ ДОБРО! Та, на жаль, ми чомусь не помічаємо цього. Як каже Христос: «Мають очі — і не бачать, мають вуха — і не чують». Тому дуже хочу побажати, щоб не охололи серця людей від тих розчарувань, які маємо. «Не надійтеся на князів, на синів людських, бо в них немає спасіння» (Псалом 145, ст. 3). Та ми так часто покладаємо надію на якусь особистість, на вміст карткового рахунку, наявність нерухомості чи інших матеріальних благ. І при цьому забуваємо покластися на Бога. Ніби й не заперечуємо, що Він існує, що Він всемогутній, говоримо, що Бог є любов, прощення, терпіння і порятунок... Але часто віра наша лише на словах, а в повсякденному своєму житті ми забуваємо про неї. Тому я хотів би побажати, аби передусім ми поклали надію на Бога. Терпіння і випробування не даються спроста, вони, мов той вогонь, який зміцнює метал, здатні очистити та зцілити. Не переймаймося, як почуваються вороги, піклуймося про себе. Менше нарікаймо, а більше цінуймо те, що маємо. Не розчаровуймося, не опускаймо руки. І найперше — почнімо з себе, віднайдімо та впустімо у своє серце Бога, намагаймося жити за Його заповідями. І повірте — Господь не залишить нас.
Gismeteo 
