Відверто кажучи, двері у службовий кабінет голови обласної ради І. Я. Гончара завжди відчинені для усіх, незважаючи на те, що для особистого прийому громадян у керівника відведений конкретний час. Так ось, на зустріч до Івана Ярославовича попросилися дві жіночки. Скромно, по-сільському зодягнуті, огрубілі від нелегкої селянської праці руки одразу ж видали соціальний стан відвідувачок. Однак не це вразило голову.
— Коли я запитав жіночок, чим може обласна рада допомогти їм, вони попросили посприяти реалізувати картоплю, яку зібрали на власному городі. Тут же додали, що сина в АТО відправляють, а бронежилета немає за що купити. Від почутого я був вражений і схвильований до глибини душі, — пригадує Іван Ярославович.
Звісно, насущну і важливу просьбу селянок І. Я. Гончар одразу ж вирішив, повністю екіпірувавши бійця. Але важкі, гнітючі роздуми про той випадок і досі не покидають його.

Як кажуть, йдуть і просять люди у того, хто йде назустріч їм. Ще жодне питання, насамперед, яке стосується захисту України, не залишилося осторонь уваги голови обласної ради. Скільки особистих заощаджень виділив і виділяє, даруйте, не для преси.
Не призабувається Івану Гончару й історія зі шкарпетками. Це коли у благодійну організацію «Подільський фонд допомоги Українській армії», створений знову ж таки за ініціативи голови обласної ради, завітав літній чоловік і, протягши 100 гривень волонтерам, які вкраяв із мізерної пенсії, зам’явся.
— Ви чого, дідусю? — перепитала дівчина-волонтерка.
— Та ось ще дві пари теплих шкарпеток баба вив’язала мені. Ні разу не одягнув. Хай солдатикам у ноги тепло буде. Зима на порозі...
Дійсно, якщо у нас такий народ-патріот, що віддає останнє, то інакше війну на сході, як народною і не назвеш. Але, на жаль, не для усього українського суспільства вона саме народна. Мій знайомий, доволі заможний чоловік, має швейні фабрики, підприємства, цегельні. Черепиця на його замку коштує більше, ніж три сусідніх будинки. Цікавлюся, чи підсобляє армії? Глянув на мене, як на прибульця з іншої галактики: мені нема на що гроші витрачати? Все одно вкрадуть.
Може, з приводу останнього він і має рацію. Проте з його фінансовими можливостями міг би цілий залізничний ешелон допомоги на схід спровадити і передати з рук в руки бійцям на передовій. Та, либонь, йому цього не потрібно. Розповідаю ділку, як Македонський вмирав і попросив, щоб руки йому в домовині поклали так, щоб в усіх на виду були. А далі додав: це для того, щоб всі бачили, що у той світ нічого не забираю.
Шкода, що такі, як той ділок, думають, що їм там, у потойбічному світі, знадобляться замки, мільйони, бізнес тощо. Не знадобляться, це вже точно. А не приведи Боже до драматичних подій, у нього ж загарбники заберуть геть усе. Жаль, що цього він не розуміє і не второпає.
А втім, маємо й добру подію: увесь прогресивний світ вважає ратифікацію в Європарламенті та Верховній Раді Угоди про асоціацію між Україною та ЄС свідченням поразки північного агресора. Росія стала ще більш ізольованою від цивілізованого людства. Даруйте, але цей наш «сусід», як на мене, ніколи не був послідовним, чесним, обов’язковим і прогресивним. Тому маємо те, що маємо: Україні — Європу, Росії — Сибір і тайгу.
Того ж дня народні депутати прийняли Постанову «Про європейський вибір України», чим остаточно підтвердили західний вектор розвитку нашої держави.
Із часів Другої світової війни жодна нація не платила таку високу ціну за право бути європейцями, як Україна, підписуючи тут же у Верховній Раді, закон про ратифікацію, наголосив П. Порошенко.
А ось закон про особливий статус Донбасу сприйнятий українським суспільством неоднозначно. Хтось цілком його підтримує, хтось категорично заперечує і нещадно критикує. Ще багато хто стверджує, що влада таким чином обрала з кількох лих найменше. Особисто П. Порошенко переконаний, що це провісник миру на сході. А його, як відомо, прагне весь український народ. Проте питання з децентралізації влади та надання регіонам більших повноважень є головними пунктами не лише мирного плану, а й усіх реформ в Україні.
Що ж, жителі Донбасу матимуть змогу обирати собі нову владу, а центр повинен знайти з нею порозуміння в ім’я миру, спокою, злагоди у державі. Такої думки ініціатор перемир’я П. Порошенко.
Усе-таки у добу позачергових виборів до ВР багато кандидатів улаштували з цього справжній піар, не залишаючи каменя на камені з тверджень керівника держави. Один поперед одного трактують хід Президента як зраду, пропонують змінити його, той хід, і замінити міністра оборони.
Є такі, що вбачають у цьому Піррову перемогу, тобто сумнівну, таку, що не виправдовує жертв.
Що ж, як мовиться, історія розсудить, хто був правий. Свого часу переможені у Другій світовій війні японці твердили: ми програли війну, але виграємо мир. З огляду на те, якою могутньою й високорозвинутою нині є країна Сонця, яке сходить, її дипломати мали рацію. Може й Україні врешті-решт поталанить через встановлення миру та вступу в ЄС повторити такий успішний крок в історії людства.