З Борисом Антоновичем Шеметилом я познайомився у 1987 році, коли допомагав йому отримати реабілітацію, як жертві сталінських репресій. Цей чоловік пройшов неймовірно важкий шлях принижень, знущань, нелюдських умов праці — не в німецьких концтаборах і не від фашистів, а в «рідних» радянських таборах і по волі своїх же співвітчизників, які вершили долі простих, ні в чому не винних людей. Про трагічну долю Бориса Антоновича, на той час характерну для мільйонів таких же людей, піде розповідь у цій статті.                       

Борис Антонович Шеметило народився в 1926 р. у Чернелівцях Деражнянського району в бідняцькій сім’ї.
У ХVІ-ХVІII ст. селом володів рід Ілляшевських, родоначальником якого був Ілля Чернелевич. Мешканці, в основному селяни, займалися землеробством. Жили тут також католики і євреї. До Чернелівецької парафії були приписані села Майдан-Чернелівецький та Клопотівці. У 1885 році у селі відкрили церковно-парафіяльну школу. Останнім священиком у Чернелівецькій церкві, аж до її закриття в 1932 році, був Тимофій Предсткевич.
У 1919 році селяни вигнали з маєтку його власника Рафаїла Станіславовича Стемповського (в народі — Глухий), а в його будинку розмістили бідняків. 31 січня 1930 року в селі створили колгосп ім. Ілліча, головою якого призначили Григорія Васильовича Шевчука. Станом на 20 листопада 1934 року на посаді голови сільради працював Григорій Дмитрович Ломака. У селі був млин, лазня, неповна середня школа, медамбулаторія, гуральня (спиртозавод). Порівняйте з сьогоднішніми Чернелівцями (прим авт.). Від 17 липня 1942 року до 23 березня 1944-го село переживало німецьку окупацію. Ось така коротенька історична довідка про село, де пройшло дитинство героя цієї оповіді.
ВАЖКЕ ДИТИНСТВО, ВІЙНА
Батько Бориса помер у 1933 році від голоду. Ще з дитинства хлопчик пізнав, що таке важка праця і життя впроголодь. Того, що заробили в колгоспі і на присадибній ділянці після сплати податків ледь вистачало, щоб не померти з голоду. Селяни могли б жити заможно, якби влада податками не доводила їх до зубожіння. Так, щорічно кожна сім’я повинна була здати державі безкоштовно м’ясо, молоко, картоплю, навіть курячий послід і попіл. Не дивно, що були випадки, коли селяни зустрічали німців як визволителів. Але окупаційна влада з перших днів встановила жорсткі норми. Як і в радянські часи, селяни здавали молоко, яйця, м’ясо, а ще крім цього у них німці відбирали теплі речі для своїх вояків.
Почалася масова примусова відправка молоді на роботу в Німеччину. До хлопця якось підійшов поліцай Ломака і запропонував: «Борис, я можу тебе не відправляти в Німеччину, але їдь туди, бо тут тебе з’їдять ваші» (дослівно). Однієї цієї фрази достатньо, щоб уявити собі рівень життя селян під час окупації.
Бориса разом з іншими бранцями доставили в місто Лінц на розподільний пункт, а звідти в село Філікірхен.
Наш земляк разом із двома іноземцями потрапив на роботу до німецького бауера (фермера). Робота була нелегкою, але звичною для сільського хлопця. Зате годували вдосталь. За стіл, як правило, сідали разом з сім’єю господаря. Бауер, на відміну від інших, був порядною людиною, не обмежував у свободі. У неділю, коли сім’я йшла в церкву, Борис мав право навідуватися в сусідні села до земляків.
Звільнили їх американці, які попереджували українців, що на Батьківщині їх чекає в’язниця і Сибір. Але мало хто цьому вірив. Всіх, кого німці вивезли на роботу в Німеччину, і які за станом здоров’я були придатні до військової служби, призвали в армію, повантажили у вагони і повезли в Японію.
6 серпня 1945 року американці скинули атомну бомбу на Хіросіму, а 8 серпня — на Нагасакі. Скориставшись цією ситуацією, СРСР 9 серпня починає військові дії проти Японії.
Де залізницею, а де пішим ходом добиралися солдати до місця призначення, на щастя, так і не довелося повоювати, адже 2 вересня Японія капітулювала. Пізніше Борис Антонович не раз буде згадувати, що краще було б загинути на передовій, ніж пережити те, що чекало його згодом.
ВІЛЬНОДУМСТВО І КАРА
275 окремий стрілковий батальйон 33 окремої стрілецької бригади, в якій проходив службу Борис та інші ненавчені остарбайтери, зупинили в Барнаулі (Алтайський край РРФСР) і направили на лісозаготовки. Годували по-жебрацьки, зате командири жирували, адже частина лісоматеріалів йшла наліво. Назрівало невдоволення рядових солдатів. Спогади про тяжке дитинство, більш-менш пристойне життя в бауера, спілкування з поляками, французами та іншими іноземцями спонукали хлопця до болісних роздумів, та зрештою сформували з нього особистість, яка не могла змиритися з несправедливістю.
Борис починає відкрито критикувати тодішні порядки. У розмові з солдатами 6 серпня 1946 року він ділився: «Вдома моя сім’я працює в колгоспі день і ніч, а одержує грами хліба. Як розповідали мої батьки, до революції хліба ж вистачало на весь рік, худоби було багато, всі були взуті, одягнені, всього було вдосталь».
Кожне його слово бралося на замітку політруком. Але 19 січня 1947 року Борис знову заявив: «У випадку війни більшість держав підуть за американцями і англійцями. Бо життя за кордоном і, особливо в Англії та Америці, краще ніж у нас, армія у них сильна духом, має велику організованість, відмінний порядок. У західноєвропейських країнах державний устрій кращий, там багато партій, в яку побажаєш, в ту й вступиш. У СРСР одна партія, яка не дає людям вільного руху і свободи».
 У березні 1947 р., незважаючи на попередження командира про відповідальність, у казармі кулеметної роти він сказав: «Ні один партієць або начальник не помре від голоду. Якби вони думали про народ, тоді б зайняли в іншої держави продукти... Вони своєю політикою утримують її людей голодними, щоб вони думали тільки про їжу. Народ держать на прив’язі, як собаку».
Як не дивно, але цей сміливий і правдолюбний сільський хлопчина на відміну від інших чітко усвідомлював політичну ситуацію в країні, бачив її такою, якою вона була насправді, а не такою, якою її нав’язувала людям тодішня влада.
Сміливі виступи Бориса перед солдатами — це крик душі людини, яка безмежно любила свою багатостраждальну Україну і свій злиденний народ.
28 березня 1947 року відділ контррозвідки «Смерч» Західно-Сибірського військового округу порушив проти Бориса Антоновича Шеметила кримінальну справу, цього ж дня 21-річного солдата взяли під варту і помістили у внутрішню в’язницю УМДБ у м. Барнаулі.
16 квітня 1947 року військовий трибунал гарнізону
м. Барнаула в складі трьох чоловік за ворожий настрій проти політичного устрою в СРСР, брехню про умови служби в Радянській Армії, наклеп на колгоспний лад і умови життя трудящих, возвеличення при цьому капіталістичної армії, за антирадянську пропаганду засудив Бориса до ув’язнення у виправній трудовій колонії терміном на вісім років з пониженням у правах на три роки. Його маму Наталю Климівну позбавили всіх громадянських прав.
А ЩО ЦЕ ЗА ЗЕМЛЯ ТАКА - КОЛИМА?
За радянських часів Колимський край став «найпривабливішим» регіоном для створення величезної кількості таборів і в той же час найзгубнішим місцем для ув’язнених. Даруйте, «чарівність» Колими пояснюється просто: це край жовтого дорогоцінного металу.
Вперше золотоносні жили виявив у 1908 році прикажчик промисловця та купця Розенфельда. Якщо на Колимі в 1932 році було видобуто 511 кг золота, то в’язнями в 1940 р. — понад 800 тонн. Колимські табори вважалися найсуворішими з усіх радянських подібних закладів.
Після пекельних мук на пересильних пунктах і в дорозі Бориса разом з іншими невільниками доправили на Колиму в портове місто Нагаєво. В основному арештантів із всіх кінців Радянського Союзу сюди доставляли пароплавами прямо на невільний ринок. У такі дні місто перетворювалась на величезний бджолиний вулик. До Нагаєва з усієї Колими поспішали порожні вантажівки ЗІС-5. Біля пірсу № 5, куди причалювали судна з людським вантажем, в’язнів вишикували в колону по 5 чоловік у шерензі і під конвоєм по проспекту Леніна через все місто гнали у санпропускник. Прибулі начальники таборів, не поспішаючи, обходили свіжий етап і відбирали найздоровіших. Зрештою, одні залишались в місті, інших розвозили по таборах. Серед останніх був і Борис. Траплялися випадки, коли в табори, які розташовувалися за 500 км, відправляли пішки. З колони із 500 осіб доходило 30-40. Решта залишались в дорозі обмороженими, голодними, застреленими.
Улітку Борису доводилося і мити золото, а взимку добувати його в копальнях. Літом робочий день тривав до 14 годин без вихідних. Зимою температура досягала 70 градусів морозу. Правда, дозволяли не працювати, коли температура опускалась нижче 50. Норма виробітку — 9 грамів золота за зміну. Хто намив менше, в табір не впускали. Такі в’язні замерзали, а їхні тіла складали в штабелі. Коли назбирувалась достатня кількість, скуту вічною мерзлотою землю підривали і трупи скидали в яму. Внаслідок цього смертність досягла такого критичного рівня, що не встигали поповнювати загиблих новими партіями в’язнів.
Люди мерли як мухи: одні від цинги, інші — від виснаження, треті — від роботи і холодів. Тоді адміністрація постановила: впускати на територію табору тих, хто намив хоча б 1 грам золота. Не рятувала і лікарня — звідти, як правило, була пряма дорога в могилу. На щастя, від цинги Бориса вилікував земляк, тюремний лікар із м. Кам’янця-Подільського.
Люди ще гинули внаслідок боротьби за виживання. Хто не знаходив золота, вбивав того, кому пощастило. Гинули і за недопалок, і за негативне ставлення до кримінальних авторитетів. «Освєнцимом без печей» називав Колиму колишній каторжник Георгій Демидов.
Одне із правил адміністрації табору — ніколи не шкодувати бранців. Для виконання постійно зростаючих планів, з 1932 по 1953 роки у табори Колими було завезено 740432 людини, а загальна кількість померлих 120-130 тисяч чоловік, розстріляно майже 10 тисяч осіб. У таких умовах, на межі життя і смерті, Борис Антонович Шеметило відбув свій термін покарання. Повернувся після цього у рідне село.
НЕЛЕГКА РЕАБІЛІТАЦІЯ
У цей час в країні різко змінювалася ситуація на краще. 5 березня 1953 року помер Сталін. До влади прийшов Хрущов. Людям дозволили висловлювати свої думки і виступати з критикою.
У 1954-1956 роках розпочалася реабілітація жертв масових репресій за часів
сталінізму. Було переглянуто справи понад 5,5 мільйона людей, які перебували на обліку в репресивних органах. Ліквідовано концтабори і визволено сотні тисяч жертв сталінського терору.    Проте справу Шеметила переглядати не поспішали, адже в органах прокуратури і безпеки працювало ще чимало тих, хто був причетний до масових репресій та беззаконня.
Радість повернення у таке бідне, але таке рідне село затьмарювали душевні рани, заподіяні свавіллям влади, яка вкрала у Бориса молодість і понівечила долю. Партійний актив села не визнавав його жертвою сталінського терору, а це принижувало гідність чесної людини. Бюрократична система вимагала документ, який би підтвердив факт невинуватості. Недарма в народі кажуть — не маєш папірця — ти комашка, є папірець — людина.
Щоб остаточно зняти з себе ярлик ворога народу, Борис Антонович пішов по інстанціях добиватися правди, починаючи з комісії з реабілітації, міліції і закінчуючи прокуратурою. Проте бажаного результату не досяг. Не зовсім сподіваючись на в успіх, я все-таки взявся йому допомогти. Місяців через три після того, як були відправлені необхідні документи в Сибірський військовий округ Російської Федерації (а був це 1989 рік), Шеметило отримав повістку прибути до міліції.
У своєму кабінеті начальник міліції в піднесеному настрої щиро привітав Шеметила з реабілітацією. Нарешті через стільки років фізичних і моральних страждань справедливість перемогла. Борис Антонович зі сльозами на очах обняв мене і від радості заплакав. Я теж зрадів, що зробив    добру справу для цієї багатостраждальної людини, допоміг змити з нього пляму «ворога народу», повернути чесне ім’я.
Вже давно Борис Антонович відійшов у вічність, проте у пам’яті час від часу спливає трагічна доля цього сміливого принципового чоловіка. Таким батьком можуть гордитися його діти: син В’ячеслав та доньки Галина і Зоя.