Тепловізори, бронежилети, каски, цибуля, буряки, сало, сухі борщі, вареники, шкарпетки, матраци, військова форма, берці, термобілизна, закрутки… Вже котрий рік ці слова, мов набат, звучать у серці Ольги Данчак. Колись працівник Волочиського райфінвідділу, обласного фінансового управління, податкової інспекції, банків «Аваль» та «Ощадбанк», — нині любляча бабуся, голова президії громадської організації «Жіноча рада району» та ради ветеранів податкової служби на Волочищині. Ну хіба вона могла подумати, що до всіх цих речей їй буде діло? Що вона буде точно знати до кого звернутись, кого благати, на кого тиснути, аби хоч якось полегшити життя бійців на передовій. Для себе в житті ніколи нічого не просила, а тут ладна просити, молити, на коліна падати, щоб дали пальне, медикаменти, гроші, одяг..
Чи могла вона знати, що хлопці, яких здається бачила ще вчора, будуть дзвонити і прощатися з нею, наче з рідною матір’ю, бо лишився останній ріжок до автомата, а в танку заклинило снаряд… Чи могла передбачити, що доведеться возити концерти на полігони та по військових госпіталях, коли молодий поранений земляк Василь, хлопець із бідної сім’ї у рідному районі, пильно гляне їй у вічі і мовить: «Вперше в житті до мене поставились як до людини!». І після цього стисне серце. Потім ці концерти силами дитячих творчих колективів та за допомогою відділу культури, будуть возити по інших військових підрозділах, бо треба підтримати, зігріти, нагодувати, одягнути..
І треба, треба, треба.. Бо армія народна, бо наплювала держава на своїх захисників, а в народу кінчаються кошти, сила і пропадає віра. Бо комуналка росте, найвищі керівники брешуть, а олігархи совісті не мають. Тоді — до зятя: «Володю, не вистачає коштів на ліки!», той у відповідь: «Знайдемо!». А тут почула онучка Настуня, котра повернулась із садочку і собі: «Бабусю, я тут збирала грошики! Візьми!». І рученята поклали 24 гривні… Добре, що є зять, Настуня, Петро Лабазюк, котрий ніколи не ховається і завжди йде назустріч, Сергій Пазюк, котрий тоннами таскає допомогу на фронт, і ще десятки й десятки людей, знайомих і незнайомих, і навіть таких, що й в очі не бачила, а все вирішували по телефону, на довір’ї, — отже, є у нас майбутнє, буде перемога! На зло ворогам зовнішнім та внутрішнім.
— Ніколи не кажу, що я волонтер, — мовить Ольга Василівна. — Я просто небайдужа людина і берусь за таку роботу, яка мені до снаги.
Gismeteo 
