Контррозвідка і розвідка — то справжнє Задзеркалля: вони ніби і є, але їхньої роботи ніхто не бачить. Святославу Юхимовичу Усатому довелося служити по один його бік і пройти підготовку по інший. І розповісти є про що, тільки розмова не дуже клеїлась... Люди, які займалися розвідувальною діяльністю, як розумні пси на службі в держави, все знають, все відають — сказати не можуть. Втім, тут неточність — вони шепочуть, нашіптують про секрети, добуті з ризиком для багатьох життів, на вухо керівництву країни, воно їх чує,.. та не слухає, бо цілі різні: бойові пси віддано служать народу, керівництво — собі, тому і маємо такі результати. От і в спілкуванні зі мною пан Святослав ретельно добирає слова, пильно, але без настороженості дивиться у вічі і намагається так про все поговорити, щоб нічого зайвого не сказати.
Іран
— Я — простий сільський хлопець, — починає Святослав Юхимович. — Народився на Вінниччині, закінчив школу, був призваний у прикордонні війська в 1959-му, через два роки вступив до прикордонного училища в Москві, яке підпорядковувалося КДБ, на оперативний профіль — розвідка. За місце довелося позмагатися, ви ж розумієте, що тоді відбирали кращих із кращих по усіх прикордонних військах Радянського Союзу. Після випуску отримав направлення на службу в Середньо- азіатський прикордонний округ, територія Туркменистану, Таджикистану і вже з 1965 року розпочалася моя робота із агентурою в Ірані. Тут потрібно відмітити, що офіцеру–оперативнику заборонено переходити кордон за будь-яких обставин, — агенти повинні заходити на нашу сторону, щоб отримати інструкції, доповісти інформацію. Варто знати, що люди, які йшли на співпрацю з нами в Азії, перебували у значно більшій небезпеці, аніж у Європі. Коли траплялися провали, їх саджали на палю, або, в кращому випадку, розстрілювали без слідства. Я був начальником контрольно-пропускного пункту «Гаудан» під Ашхабадом, цікаве, скажу вам, місце, там неподалік є поселення Яблунівка, так от, під час моєї служби в цих місцях знімали відомий фільм «Офіцери», тож у вільну хвилину ми спостерігали за роботою кіношників.
Святослав Юхимович потирає прокурені руки і нарешті наводить справжній приклад оперативної діяльності.
— Це трапилося в 1972 році, у нас були контакти з такими ж «хлопцями» з того боку, як і ми. Іранські охоронці кордону обов’язково приходили на зустріч у супроводі розвідників, а мені це не потрібно, бо я і так у двох іпостасях, от тільки візаві про те не здогадувалися. Тому під час спілкування, аби закріпити контакти та викликати на якусь відвертість співбесідників, я взяв та й висловив якесь незадоволення Радянським Союзом. Одразу відзначив про себе, що фразу вони зафіксували. За хвилину стало зрозуміло — іранські колеги вирішили мене завербувати. Призначили повторну зустріч, я негайно повідомив Москву. Комітет державної безпеки прислав трьох генералів, один робив вигляд, що проводить якусь інспекцію, про перебування двох інших взагалі ніхто не здогадувався. За ніч до колючого дроту на кордоні підключили «прослушку» і стали готувати декілька сценаріїв мого наступного контакту, оскільки важко було передбачити, як розвинуться події. Мета вербовки могла полягати у тому, щоб я інформував про свою безпосередню службу, а могли і вивезти, щоб вже на своїй території, чи якоїсь із західних країн, провести додаткову підготовку в розвідшколі, аби в подальшому знову переправити в Союз, — варіантів безліч. Зауважу, що готували не тільки мене, а й дружину до того, що вона буде дружиною зрадника батьківщини, і їй разом з двома дітьми доведеться виїхати до України, батьки, звісно, нічого не знали. Мені на той час було трохи більше тридцяти, певна річ, романтики вистачало, а про переживання батьків ніхто і не думав — служба.
До речі, недавно видана книга про Олега Пеньковського — полковника ГРУ, зрадника СРСР, шпигуна ЦРУ, розстріляного за вироком Верховного Суду в середині минулого століття. Автор стверджує, що все було інсинуацією КДБ, а Пеньковський живий. А що, цікава версія із Задзеркалля, я би не став її відкидати.
Втім, наша розроблена операція раптово зірвалася. Безпосереднє керівництво на кордоні, яке нічого не знало про цю напружену підготовку, видало наказ про моє підвищення та перехід на іншу роботу. Годі й казати, що про відмову навіть не йшлося, скасувати наказ, звісно, неможливо, бо його оголосили перед особовим складом, отож і будь-які зміни однозначно викликали б підозру протилежної сторони. Іранський гамбіт скінчився нічим. Хто міг тоді подумати, що ці небезпечні для життя оперативні ігри ще відносно «прості», бо був ще мирний час.
Афганістан
— Загалом в Середній Азії я відслужив 17 років. Для нас, прикордонників, протистояння з бандформуваннями почалися ще задовго до 1979-го. Ми бачили, як басмачі, підготовлені американськими інструкторами в Пакистані, захоплювали і розбивали жандармські прикордонні пости Афганістану, — напруга зростала щодня. Кордон проходив по річці П’яндж, вони постійно обстрілювали наші прикордонні наряди, хлопці гинули безвинно. В серпні 79-го із Афганістану на територію СРСР залетіли два винищувачі-бомбардувальники і завдали бомбового удару. Іронія в тому, що літаки були радянського виробництва і бомби також, ми постачали зброю згідно з міжурядовою угодою. Як військовому спеціалісту, довелося виїжджати на місце події, там все бачив на власні очі.
Війна для мене почалася з першого січня 1980-го, коли разом з вісімсот шістдесят сьомим мотострілецьким полком, як представник від комітету державної безпеки, я перейшов на той бік. Потрібно було формально дотриматися закону, належним чином оформити перехід військ через кордон. З цим полком наступав на провінцію Бадахшан і її столицю Файзабад.
Перший бій ми прийняли за дванадцять кілометрів від кордону, дорога була заблокована великим камінням у вигляді інженерної загорожі і, що гріха таїти, на той час у військах було зверхнє ставлення до серйозного супротивника, деякі офіцери поводилися просто розхлябано. Не врахувавши загрози, наказали солдатам розбирати завал, за мить полягло одинадцять чоловік, тож всі 120 кілометрів до місця призначення нам далися з боями, розслаблятись не доводилося. В лютому отримав наказ організувати групу із шістдесяти п’яти прикордонників, з якою нижче по річці П’яндж в сторону Душанбе всі кишлаки, жандармські пости ми зачистили від басмачів. Після виконання цього завдання наш підрозділ і подібні прикордонні групи були задіяні для охорони військових баз в місцях дислокації, територія навколо таборів «зачищалася» від непотрібних елементів. Саме належний вишкіл і професійна підготовка солдатів-прикордонників дозволяла виконувати ці «специфічні» завдання, до яких звичайні мотострільці були неготові. Це — поточна бойова робота.
За декілька місяців прикордонна служба діючого уряду Афганістану відновила свою роботу, мої підрозділи вивели назад для продовження охорони кордону від проникнення бандитів, наркоторговців тощо. Вся операція проходила під грифом «секретно», оскільки підрозділів КДБ там не мало бути, а тільки армійські з’єднання. Тому в Афганістані відслужив сто п’ятнадцять днів і ще три бойові роки на кордоні.
Проводити оперативну роботу в Афгані було ще складніше, аніж в Ірані, там все ж таки був мирний час, отож була можливість все ретельно підготувати та обдумати, а тут діяльність велася під кулями та за обставин, що постійно змінювалися. За низку операцій я отримав Грамоту Верховної Ради СРСР, це для мене висока нагорода, велика реліквія.
Дипломатичний пук
— Формувати добрі стосунки серед азіатських народів доволі непросто. Завдання кожного оперативника в Афганістані — налагодити місцеву дипломатію так, щоб населення добре ставилося до наших військ. Якось до себе в гості нас покликав місцевий бай, садовить в «красний» куток, прикритий килимами. На трапезу зібралося шестеро людей і я з товмачем, подали якусь чорну баланду, таке-сяке... Правда, й скуштувати толком нічого не встиг, як все подане з’їли. Потрібно зауважити, що ознакою надзвичайної поваги для господаря є добрий… пук гостя, це має продемонструвати, що все сподобалося, хазяїн тоді дуже задоволений. Скажу вам, для мене як європейця випробування виявилося нелегким — чавив із себе звуки, які тільки міг, але допоміг перекладач, всім сподобалось.
Після служби в Середньоазіатському прикордонному окрузі Святослава Юхимовича Усатого перевели в Калінінградську область начальником прикордонної комендатури поруч із Польщею, де профспілкова «Солідарність» почала набирати обертів. Ще п’ять років філігранної роботи, керував резидентурою серед поляків на території, прилеглій до Союзу… Але це вже зовсім інша історія, що не підлягає розголошенню і сьогодні, бо живі ті люди та їхні родичі.
Святослав Юхимович закінчив службу у званні полковника, нині проживає на Ярмолинеччині. Завершуючи нашу розмову, з неприхованим сумом додав: — Україна забула своїх військових пенсіонерів попередніх років. Люди несли службу в особливих умовах, дехто ризикував життям і втратив здоров’я, а вона ставиться до них, мов мачуха.
Gismeteo 
