Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 1287

Чи є у світі така сила, щоб спинити-висушити сльози материнські за втраченою дитиною? Що їх може стримати, якщо щоднини, щогодини, щосекунди розривається душа? «Діма був золотою дитиною. Минуло вже півтора року, як його нема, але він постійно зі мною», — втирає гірку сльозу із вицвілих від плачу очей Оксана Загородня із села Рідка Теофіпольського району.

«Перекажіть матері...»
Дмитро Загородній золотими літерами вкарбував своє ім’я у священну книгу пам’яті українців. Ота проклята війна обірвала його молоде життя у самісінькім розквіті: командир відділення  інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення в/ч 0259 перейшов у небесну оборону, щойно відзначивши двадцять шість…
Сниться він неньці, брату, сестрі, дружині, батьку… Як при житті: веселий, оптиміст, непоборний відчайдух, завжди готовий прийти на допомогу, зі своїм незмінним за будь-яких обставин: «Все буде добре!». Як усім його не вистачає! Як тяжко без нього! «Перекажіть матері, нехай не плаче, не побивається так. Я повернуся», — просить у снах рідних та знайомих…

…А на стовбурах старих дерев, мовчазних хранителів святої пам’яті героя, що ростуть поблизу висадженого волонтерами, друзями, рідними й небайдужими краянами «Діминого» п’ятигектарного саду-скверу й встановлених на його честь меморіального знаку й альтанки, з’явилися хрести. Справжні. Чіткі. І людська рука до дива цього жодного стосунку не має. І... лик святого на зрізі товстої гілки. «А ось на тім дереві, — показує жінка, — починає з’являтися образ мого сина. Впізнаються рідні риси. Це, певно, душа його радіє, що мрія збулася, — міркує. — Бо ж сад цей задумав-запланував посадити для односельців, щойно повернеться з війни».
«Ну нащо ж я його пустила?»


Дмитро змалку мріяв стати міліціонером. І коли за першим разом не вдалося вступити до омріяного вишу, на вмовляння батьків — обирати іншу професію, категорично заявив, що здобуватиме лише омріяний фах. Після закінчення Львівського університету внутрішніх справ пішов працювати у Теофіпольський райвідділ внутрішніх справ. Був дільничним інспектором в Олійницькій, Волице-Полівській, Лідихівській сільських радах. «Колеги сина кажуть, важко їм без нього, — знову втирає сльозу ненька. — Відчайдух він, завжди йшов напролом, не пасував перед труднощами. Справедливим був, а ще — душею будь-якої компанії, неважливо, що у нього творилося всередині, – всім настрій підійме, насмішить… Буває прийде: одяг розірваний, питаю, що сталося, відповідь завжди була однаковою: «Все добре, мамо, це робота». А оце нещодавно привезли з обласного управління ГУ Нацполіції подяку нам, батькам, за сина. Він був усім надійною підтримкою й опорою… І проблеми домашні розв’язував легко, з усмішкою, з оптимізмом».
Як мріяв він про дитину! Як кохав молоду дружину! В лютому прийшла повістка. «Як молила я його, як благала не йти!» — Оксана Станіславівна в безвиході картає себе, хоча прекрасно розуміє, що нічого вона змінити не могла. «Я піду, мамо. Я мушу. Там всі чиїсь батьки і чиїсь діти, за кожного з них переживають». Після недовгого навчання у Рівному він приїхав додому. Саме тоді сказав молодшому братові, що, як повернеться з війни, вони неодмінно розчистять, омолодять, досадять колишній панський сад, що давно заріс. Альтанку тут облаштують. Адже, казав, річка поблизу, хай би молодь і діти мали де посидіти, відпочити.
І він пішов.
«Їх перекидали з місця на місце, — продовжує мама. — Він ніколи по телефону не казав мені, де перебувають, аби не хвилювалася. Все відбувався скупим: «У корчах». І завжди переконував: «Все буде добре».
А п’ятого липня йому виповнилося двадцять шість. Рідні сподівалися, що приїде у відпустку. «Яка відпустка, — по-чоловічому відрізав, — відстань тисяча кілометрів». А вже тридцятого і тридцять першого телефон замовк. Тоді подзвонив його товариш і сказав, що Діми не стало.
Їх двох тоді підірвалося на розтяжці під Маріуполем, поблизу Талаківки. Виконували бойове завдання. Дмитро втратив ноги, його прооперували… А помер у Маріупольському шпиталі від значної крововтрати. Крові його групи вчасно не знайшли… Його бойовий побратим з Волині — Олексій Ярмолюк — пережив Діму на вісімнадцять днів і помер у Київськім шпиталі. Їздили батьки Дмитра на його на похорон.
А коли дружина Олексія приїхала на сороковину по Дмитру, оторопіла. Бо місце, де зараз сад, їй приснилося. «Льоша сказав, ти скоро кудись поїдеш і побачиш парк. Це святе місце. Я бачила цей сквер увісні, розумієте?» — зізналася вона.
Два білих голуби
Ота війна, страшних подробиць якої він, справжній чоловік, не розповідав, таки змусила його, зовсім юного, подорослішати. «На його сторінці у соцмережах стало дуже багато пісень про маму, про Україну, — зітхає Оксана Станіславівна. – А друзям у телефонній розмові сказав, коли повернеться, неодмінно у церкву зайде в Теофіполі… Везучи зі Старокостянтинова (саме там зустріли труну з тілом героя), заносили його в той храм. Батюшки району панахиду відправили… А коли привезли сина додому – такі два гарні голуби прилетіли. Й весь час були на господарстві, ходили собі. А як ми з кладовища повернулися – один лишився. Я не знаю, що то був за знак, але картину з двома білими голубами купила й повісила у спальні».

Затріпотів ще несміливий сад
Згуртовані акцією «Твій сад цвістиме, Дмитре!», небайдужі краяни викорчували старі понівечені часом і людьми дерева, розчистили площу, посадили півтисячі плодових саджанців, кущі ліан, берізки, липи, декоративні деревця і найрізноманітніші квіти. Краса! Як він і мріяв. До її творення долучилися всі: й можновладці, й підприємці, й волонтери, й пересічні небайдужі громадяни (до слова, про «Дімин сад» і його подвиг «Подільські вісті» писали 2 серпня минулоріч).
«Коли було по Дімі дев’ять днів, — пригадує згорьована мати, — приснився він жінці зі Старокостянтинова, у якої син міліціонер загинув, правда, не на війні, а при виконанні службових обов’язків. То вони розшукали нас через соцмережі. Привезли півсотні берізок, двадцять п’ять лип».
На роковини, що були доволі велелюдними, адже зійшлися-з’їхалися вшанувати героя з усіх усюд, в молоденькому садочку встановили альтанку, меморіальну дошку, з якої дивиться усміхнений солдат… «Приїздили його побратими, — розповідає ненька, розгортаючи прапор, який вони привезли, — хлопців зо двадцять було. Один із них сказав: «Діма не був одним з кращих. Бо він був — найкращим». Мама знову втирає сльозу і вкладає двоколор на чільне місце, на полиці стіни, де у рамках синові світлини… дитячі малюнки, нагороди, серед яких «За оборону Маріуполя», орден Богдана Хмельницького третього ступеня (посмертно), церковний «За жертовність і любов до України», нагороди службові…
Священик, як і належить на роковини, відправив панахиду. Згадали Дмитра теплим словом колеги, керівництво району, друзі, патріотичним виступом вшанували школярі, пекучою сльозою вкотре відболіло рідним… А незабаром з’явилися на деревах оці диво-знаки. «Це Діма, певно, підказує, що місце має бути святим – місцем пам’яті усіх загиблих у цій війні, місцем, де молитимуться за тих, хто ціною свого життя здобував наш мир», — розмірковує матір. Щоднини по кілька разів я йду сюди: до роботи йду (а працює жінка на пошті у сусідньому селі — авт.), після роботи йду. А в сезон ми працюємо тут всі: квіти полити треба, сполоти, скосити траву… Його сад мусить тішити людей. А нам більше нічого не залишається, як берегти оту пам’ять. Святу».
...Його сад тішитиме не одне покоління. Вулиця носить його ім’я. А прізвище вписане в Книгу пам’яті. Він назавжди залишиться Героєм, бо виборов собі безсмертя. «Але нічого-нічого не поверне нам сина. А як без нього жити?» — риторично запитує ненька.