Ось скажіть, чи кожна з сучасних господинь здатна спекти, до прикладу, хліб? Авжеж що ні, бо, за великим рахунком, то воістину велике мистецтво. А якщо ще й у печі пекти, на черені... І що вже казати про весільний коровай? Власне, й раніше навіть не в кожному селі була ґаздиня, здатна добре вдати цей святий обрядовий витвір, яким батьки благословляють молодят на щастя, добробут та світлу долю.
Наше Поділля здавна славилося вправними коровайницями, але й серед них є ті, про котрих знають далеко за межами краю. Галина Францівна Тетура із села Клинове, що на Городоччині, одна з таких. Її короваї (а спекла їх на своєму віку, мабуть, і не сотні — тисячі), мандрували чи не всією Україною, не раз прикрашали різноманітні виставки, ярмарки, конкурси й у столиці. Зараз жінці уже літа й здоров’я даються взнаки, тож вкрай рідко береться за обрядову випічку. Хіба що іноді лише для найрідніших та найдорожчих людей. У такому випадку допомагають усі домашні — син Слава з дружиною, чоловік Анатолій Йосипович. Уже 54 роки минуло 10 лютого, як вони у парі. Він, до речі, й донині лише диву дається:
— Їй-богу, не знаю звідки у Галі така сила в руках була, бо щоб добре вимісити тісто на коровай, то неабияк треба попітніти. А бувало ж, що на одну неділю аж до двадцяти замовлень назбирувалося. П’єц не встигав вистигати, — ділиться згадками господар дому.
— То ви вже змолоду коровайництвом славилися, Галино Францівно? Як ця справа зароджувалася у вашій душі? — цікавлюся.
— Ну що ви, за короваї як такі взялася уже, мабуть, років у тридцять п’ять. А ось звідкіля у мене це, навіть і не знаю. Очевидно, що від Бога, від природи. Ще в малолітстві, років у п’ять-шість, пасу, бувало, гуси з качками й тим часом всю болотяну долину переліплю всілякими квітками-пелюстками, шишечками, іграшками, — пригадує майстриня. — Ввечері йдуть жіночки з поля й дивуються: і в кого така вдалася, що ж то з неї далі має бути? А вже як до школи пішла, то всі казали, що дуже гарно малюю й з пластиліну ліплю. Проте, поки дійшло до короваїв, то справою свого життя вважала шиття, вишивання. Здавалося, й дня не проживу без швейної машинки. Як сяду за неї, то вже не бачу довкола нікого й нічого.
І справді, вся їхня оселя — як великодня писанка. Скатертини, рушники, подушки, фіранки, геть усе до дрібниць вибите, вишите за усіма можливими техніками вправними руками господині. Її неповторний талант уже й у спадок перейшов.
— Чи не найбільша радість у моєму житті, це онучка Альона, яка, як і я, народилася 10 січня, — розповідає далі Галина Францівна. — Вона змалку хворобливою була, з бронхами мала великі проблеми. Було їй рочків зо два, як укотре потрапила до лікарні. Переказують мені, плаче, вередує там дитя, нічого йому не миле. То я, як їхала провідувати її, взяла з собою клаптики тканини, голки з нитками, ґудзики. Бачили б ви, як та дитина тішилася! А зараз Альона — провідний технолог на одному зі швейних підприємств Хмельницького. Поки перебуває у декретній відпустці, то з роботи ледь не щодня дзвонять, аби швидше поверталася до праці, бо без неї — ніяк! Вона насправді мене перевершила.
Воістину, все рукотворне технічний прогрес із п’єдесталу людських цінностей усунути не зможе ніколи. В ньому серце, в ньому душа, чиста радість і світлий смуток. Тож бажаємо, Галино Францівно, хай Господь посилає Вам і вашим близьким ще многая літа при доброму здоров’ї, а все виплекане вашими вмілими й натхненними руками ще довго радує прийдешні покоління, буде для них взірцем і щирим благословенням.
Gismeteo 
