Хто має розум, у маркети не ходить. Ця неписана істина відома нині багатьом.

Вибрати натуральний якісний продукт на завалених полицях гастрономів майже неможливо. Важко це зробити і на базарах, адже кожен, підходячи до прилавка, наче постає перед російською рулеткою: заб’є чи виживу?  І таке — щодня, за наші ж гроші! Тому надзвичайну повагу викликають люди, котрі давно піднялися над цими проблемами, бережуть здоров’я сім’ї, дотримуються здорового способу життя, забезпечують повноцінне харчування для себе та інших. Але про все по порядку…

— Мед ложкою їсти не можна, — каже Генріх Тарнавський. — Щоб отримати користь, треба ложку помістити в склянку води, аби він розчинився повністю, і лише потім випити. Ось побачите, через певний час відновиться смак до життя, нормалізується сон. Хто не споживає продукти бджільництва, втрачає десять років життя. Енергетика бджіл, до речі, знімає головний біль, підвищує тонус — варто полежати на вулику півгодини і повертаються втрачені сили. Ось і я маю високий енергетичний потенціал — не кожен молодий зможе за день переробити стільки справ.
Чергове відрядження у Віньківці виявилось надзвичайно цікавим. Гостинний дім Тарнавських відчинив свої двері, і я наслухався простих життєвих порад від господаря, котрий, як людина-довідник, ходяча енциклопедія, сипав і сипав фактами. Як на мене, спілкування з паном Генріхом ще раз доводить, що багатьом політикам потрібно було б розуму набратись у таких ось людей. Як правильно щеплювати дерево, визначати якість меду, доглядати за вазонами, берегти здоров’я і ще на десятки різних тем, він дасть вичерпну відповідь, що ґрунтується на власному досвіді.
— Цукру не їм років двадцять, бо він однозначно шкодить здоров’ю, — продовжує Генріх Нарцисович. — Використовуємо його виключно як консервант, для окремих закруток. А вам, Ігоре, дам на пробу декілька крапель настоянки з подільського женьшеню. — Прочитавши німе запитання на моєму обличчі, він продовжує далі: — Не дивуйтесь, у нас можна вирощувати багато чого, якщо створити відповідні умови. Корені женьшеню я висадив в окремих місцях наших лісів і вони почуваються чудово. Але не все було так просто. Вирощувати його почав одним із перших в області. Спочатку — на дачі (в батьківській хаті), і деякі екземпляри, що мали 7-10 років, важили по 40 грамів (1 грам на ринку — долар). Та, на превеликий жаль, урожай вкрали, шкода було затрачених зусиль. І все ж справу продовжив, засіяв ще раз. Корені почали набирати вагу, і... знову крадіжка. Після цієї невдалої спроби вирішив більше женьшень не садити. Але одного дня з пропозицією про співпрацю у значних масштабах звернулася група товаришів (пам’ятаєте вислів за партійних часів?) Я розробив план висадження і вирощування женьшеню в полі, з системою укриття від світла, бо він не любить багато сонця. Результати не забарилися. Переймати досвід приїхали аж з Приморського краю (Далекий Схід Росії). Коли рослинам був уже четвертий рік, їх знову розікрали, і сторож не допоміг. Ділянку «зачистили» грамотно, а врожаю було тисяч на сто доларів.
Нині вирощую елеутерокок, ехінацею, інші трави, що стимулюють імунітет та розумову діяльність. За позитивним впливом на організм вони не поступаються женьшеню. Зацікавитися лікувальними властивостями женьшеню мене змусило життя. Інсульти, котрі сталися у моєї матері, спонукали шукати допомоги в народній медицині, бо традиційна була безпорадною. Завдяки наполегливості, пошуку інформації, масажам, зміцненню імунної системи, вдавалося ставити її на ноги знову і знову.
Непросте життя Генріха Нарцисовича Тарнавського з малих років формувало в ньому стійкість та наполегливість. Не кожному однокласнику можна було пояснити, чому батьки обрали для нього таке ім’я. Ну як у повоєнні роки розказати, що тата під час Вітчизняної війни двічі від смерті врятував німець? Ще зовсім юним його забрали на роботи в Німеччину, хлопець утік від хазяїна, його спіймали, та бюргер Генріх запевнив поліцію, що українець загубився випадково, бо не так зрозумів німецьку. Вдруге наприкінці війни, коли зондеркоманди гітлерівців, відступаючи, відстрілювали всіх остарбайтерів, дружина Генріха поклала юнака під матрац до себе в ліжко, накрила ковдрою і так врятувала від розстрілу. Нині зрозуміло, що вдячність батька до того німця була цілком обґрунтована. Ось так на Віньковеччині з’явився Генріх. А Нарцисом тата назвала бабуня, бо дуже любила ці квіти. Уявіть-но, як насміхалися в радянській школі над хлопцем? Але не це випробування виявилось найважчим. Коли Генріху виповнилося тринадцять, тато загинув в аварії на кар’єрі, мама залишилася з трьома дітьми, серед яких він старший. Відтоді і почалося його доросле життя.
Після школи працював підривником у кар’єрі, заробляв три рублі за куб битого каміння. Та з дитинства його захоплювала музика, чарувала українська пісня. У районному Будинку культури закінчив курси баяністів, але потяг до прекрасного довелося відкласти, на нього чекала службав армії. Танкові війська, події в Чехословаччині, потім служба в Німеччині, на передовому рубежі країн Варшавського договору. Після демобілізації повернувся додому. В складі агітбригад давали концерти на полях. За активну творчу діяльність Генріха Тарнавського призначили завідувачем Будинку культури агрогосподарства «Маяк». Але серце, окрім закоханості в пісню, зберігало любов до землі.
Проаналізувавши навчальні заклади, зупинив свій вибір на Харківському інституті імені Василя Докучаєва — засновника школи ґрунтознавства. Сподобалася спеціальність — вчений-агроном, агрохімік, ґрунтознавець. Отож, у 1971 році мама дала йому сто карбованців, чемоданчик з провізією і поїхав син до Харкова. Закінчив навчання з червоним дипломом і повернувся в колгосп «Маяк» на посаду головного агронома. Через рік, за клопотанням районного керівництва, перевели його інструктором у райком партії, потім начальником відділу заготовок агропродукції, де й відпрацював 26 років. Проте кабінетна робота завдала підступного удару. Отримав алергію на побутовий пил. Одного разу мало не стався анафілактичний шок. Ця проблема і слабке здоров’я матері змусили «перелопатити» силу-силенну книжок у пошуку природних ліків. Заразом став вирощувати мандарини, апельсини. Нині ростуть на дачі Генріха Нарцисовича ще й лимони, морозостійкі персики. У питаннях агрономії знайомі звертаються до нього, як у довідкове бюро.
У народі кажуть, що обдарована людина талановита в усьому. Ці слова і про добродія Генріха. З друзями, з дітьми та онуками він збирає гриби, знаючи потаємні місця. Риболовля також у колі його захоплень: місячні фази, напрямок вітру, температура, тиск та ще купа факторів для вдалого лову — про все розповість детально. І ще мій співрозмовник життя без пісні не уявляє.
— Коли працюю, завжди співаю, — потираючи натруджені руки, продовжує Гена (саме так більшість віньківчан по-дружньому його звуть). — Моя дружина, Надія Федорівна, давно до цього звикла. Постійно співаю в нашому хорі «Червона калина». Пишу вірші. Хотів би видати збірку, але на пенсію не розженешся. Деякі з моїх пісень та віршів уже надруковані у колективних збірках, та хочеться мати авторську.
— Люблю людей, люблю спілкуватись і працювати з ними, а мистецтво, поезія переносять це спілкування на вищий духовний рівень. Не розумію, як можна жити лише для себе, мені постійно треба бути в колективі...
Він залюбки ділиться набутими знаннями з добрими людьми. Хоче, щоб всі з його оточення мали від того зиск, були оптимістами і любили життя. Так, як любить і цінує його він — невтомний, добропорядний, щирий Генріх Тарнавський.