Пригощали нас на щедрій Віньковеччині. Як водиться, хліб і до хліба. Духмяний буханець смакував: сонячний, добре випечений, ситний, хазяйський хліб! А пече його місцевий, нетечинецький підприємець. Пекарня в Нетечинцях — єдина в районі, тож вирішили познайомитися з господарем, який організував цю справу.
Підприємство розмістилося у відбудованих приміщеннях колишнього колгоспу. Умиротворені благословенним духом і домашнім смаком печених хлібів та булочок, розмовляємо з господарем.

Власник Володимир Паламар каже, що відкрити власну справу в рідному селі мріяв давно. Рід його тут живе з діда-прадіда. Тато трудився в колгоспі водієм, мама — ланковою. Тут минули безтурботне дитинство та юність. Ох і шибайголовами були троє друзів: Володя Паламар, Гришко Шуляков і Вітя Коваль. Он фото в офісі на стіні: засмаглі відчайдухи-рибалки з уловом. А могли і машину колгоспну «позичити» — покататися, і ставок викопати: риби напустять виловленої зі ставу, а потім рибалять, собою горді! То плота змайстрували, вирубавши акації на старому кладовищі... Романтики... Після школи навчався у Барському автодорожному технікумі, а солдатську службу (це був у 1991-му останній всесоюзний призов з України) проходив у Росії, зв’язківцем у ракетних військах. Після демобілізації влаштувався зв’язківцем у Віньківцях. А життя настало... Інфляція, бартер, купони... Зарплати ледь вистачало. А хлопець — повний сил, енергії. Та ще побачив: дехто і жирує, об купони-«мільйони» черевики витирає... А тут вижити б... Люди везли в Росію харчі, сухофрукти, молокопродукти, що на сирзаводі давали на зарплату. І Володя з матір’ю повезли на Москву сушину та горіхи. Мріяв заробити триста доларів на мотоцикл «Юпітер» з коляскою.
З Москви навідався у свою армійську частину в Ярославську область. І попросився туди на позастрокову: зарплатню обіцяли непогану. І на службі, і скрізь, де потім працював: в авторемонтній майстерні, у міліції, в приватній охороні, — молодий чоловік виявляв лідерські якості, неабияку метикуватість та енергію. І майстровитість йому передалася від діда Степана Мефодійовича, батькового тата: трактористом був у колгоспі, а поза тим — теслею знатним на всю округу — дахи крив.
Словом, дослужився до управляючого у високого військового чина в Москві. А той бізнес будівельний закрутив: котеджі зводив на Рубльовці. Потихеньку і Володя Паламар зібрав бригаду з понад півсотні земляків: будували гаражі, будинки, альтанки. Та в тому будівництві, каже, півобласті нашої заробітчан працювало. Ну, і заробляли найменше шістсот зелених.
Як не хороше на чужині, а додому тягне. Подумував, чим би серйозним у рідній стороні зайнятися. Приїде з грішми — то млина купить, то екструдера для кукурудзи, то пилораму — це на господарювання.
Сім років тому повернувся Володимир Володимирович на Батьківщину: з досвідом, з активами, з хорошими планами започаткувати власний бізнес. «Своє щось мати — це, певне, від прадіда Мефодія у мене. Тримав пару гектарів землі, коні, господарство міцне. Усе забрали більшовики, а що не хотів іти в колгосп — то репресували його, відсидів у буцегарні».
На пораду пішов Паламар до тодішнього голови райдержадміністрації Анатолія Панасевича: «Пекарня в голові крутиться...». Заручився повним розумінням та підтримкою керівника. Також свого часу підтримку, в тому числі й фінансову, надав підприємцю народний депутат Віктор Бондар.
Вклавши усі кошти в пекарський бізнес, навіть і не думав Володимир, що таке непросте це діло — виробництво! «Гадав: купив шість (!) тонн борошна — ого — пекти й пекти. Але попервах, поки налагодили процес, десь половину його перевели: то глевке тісто, то недопечене. А тут — за світло плати, запчастину до машини терміново купи, людям зарплатню дай... Думав, однією машиною в усі магазини розвезу... Коли ж усі хочуть хліба одночасно вже о восьмій ранку...» Знову — метикуй, вибудовуй. Завдяки наполегливості, умінню Паламаря ризикувати і приймати рішення, вдалося за якихось півроку якістю та ціною завоювати ринок збуту. Борошно беруть добре з Деражнянського млина, зі Скібневого. Випічка — натуральна, без хімії: «Людям пропоную те, що споживаю сам, моя п’ятилітня донечка Мирослава, мама, дружина, — наголошує співбесідник. — А якщо побачите десь, що всі хлібини ідеально однакові, рівно загнічені, аж блискучі, там без хімії не обійшлося. Та продукція пліснявіє рожевим. У нас хліб, як у хазяйки борщ: нині такий, завтра інакший, але смак і якість гарантовані».
Нетечинецький хліб нині здобув заслужене визнання. Охоче співпрацюють з пекарнею магазини, заклади громадського харчування, освіти і медицини. Розширили й асортимент: понад десять видів хліба, різновиди батонів, булочок, калачів, пиріжків, плетінок…
Земляки відгукуються про Паламаря як людину щедрої душі, патріота, добродійника. «Володимир Володимирович не відмовляє у допомозі жодному, хто звернувся. Дбає про благоустрій села, сам проявляє ініціативу, готовий завжди співпрацювати, — каже Людмила Коваль, голова Нетечинецької сільської ради. — Головне, людям дає роботу, забезпечує якісним хлібом район. Відремонтував своїми силами дорогу до села, місток полагодив, підсобив з огорожею кладовища. У клубі разом з працівниками пекарні допоміг залити підлогу, частково вклав і кошти. Малечу в дитсадку радує випічкою, іграшками. Взимку дороги розчистити — не чекає прохань. А щоразу, коли район збирає допомогу нашим бійцям, власник пекарні і хлібобулочну продукцію передає, і пальним забезпечує. Побільше б нам таких людей, скільки доброго могли б зробити для громади».
«Думаєте, сотням тисяч тих роботящих і підприємливих, хто гарує по чужинах, там добре і додому не хочеться? — каже Паламар, який понад п’ятнадцять літ прожив у Росії. — Не вірте! Всі вони, не признаючись часто і собі, Україною дихають. Повернулися б усі, якби тут були умови заробляти». Дякувати Богу, в нього, Володимира, є для кого тут працювати і дбати про хліб насущний. І його хліб має особливий смак. Це смак Батьківщини, найкращих маминих пирогів, першої перемоги над собою. У ньому — свіжий подих рідних просторів і вуличок дорогого села, дух благодатної землі, кращої за яку ні в кого з нас не буде.