…Руки тремтіли, думки не тримались купи, все тіло міцно стиснуло в своїх лещатах важке похмілля. Випити немає... Тоді, хоча б поїсти… Порожні каструлі, банки, сковорідки змовились проти нього і, здається, мовчки знущалися. Черговий напад алкогольної чуми відступив, а їсти нема що. Ледь не втрачаючи свідомість, нахилився під стіл, там у залізному відрі побачив лушпиння від бараболі. Добре, що є сірники, цигарки, дрова.  За декілька хвилин веселі вогники побігли в грубці, почала грітися сковорідка з краплиною олії на чавунному дні. Він дістав лушпиння й рішуче жбурнув на сковорідку – буде сніданок. У його самотній хаті, що стоїть край села під лісом, з’явився дух, пішло тепло, запахло смаженими обрізками з картоплі, почало жевріти життя. Микола раптом відчув себе тверезим,  тож замислився: а скільки триває пиятика?  Мозок за секунду видав результат – 15 років!  З тих пір, як поховав матір. Працюючи на пилорамі – горілка майже кожен день. Топорисько, сапка, стілець, лавка, труна, це все в декалітрах – тверда валюта.

– О! – наче зробивши відкриття, сказав сам до себе Микола, бо загадав, як пропили п’ять центнерів зерна за бутель горілки, – це ж треба...
І пам’ять почала повертатися! Згадалися батьки: Олександр Олександрович та Катерина Іванівна. Вони познайомилися на Камчатці, де працювали в ліспром-
госпі, там і побралися. В радянські часи вони приїхали «за набором», тато з Сибіру, з Іркутської області, мама з України, з Хмельниччини. У 1960-му народився Микола. Через шість років батьки розлучилися і мама разом з ним рвонула, ризикуючи всім, до Криму, у місто Джанкой. Звідти шугонули в Казахстан на цілину, в Тургайську область, де оселилися в зернорадгоспі ім. Ленінського комсомолу. Микола пішов до школи, мав гарні успіхи в спорті, в старших класах за добрі досягнення його команду не раз возили в Аркалик на зустрічі із космонавтами. Яскраво згадалися розповіді Германа Тітова і Георгія Берегового. Після восьми класів вступив у ПТУ на тракториста-машиніста, після закінчення працював, потім одружився у 1986-му, «вкалував на шабашках», а коли з’явилися  діти, з дружиною Тетяною, синами Денисом, Артемом і донькою Інною перебралися на Кіровоградщину до Тетяниних бабів-дідів у село Жданове. Коля любив дітей, купав їх, пацанам майстрував іграшки з дерева, Інні заплітав інколи кіски. Через певний час поїхали шукати щастя на Поділлі у Теофіпольському районі, але й там життя не склалося. Тетяна подала на розлучення, забрала малечу, виїхала назад до своїх батьків у Казахстан. Микола направився в село Зоряне Віньковецького району на батьківщину матері. Мама, Катерина Іванівна, на той час вже повернулася із Сибіру, бо вона з Олександром Олександровичем знову зійшлась, тож жили разом у його господі під Іркутськом, аж до його смерті. Згодом і ненька пішла з життя. В осиротілій хаті лишилися двоє: Микола і горілка... І так п’ятнадцять років.
...Свідомість повернулася до сковорідки із картопляним лушпинням.
– Те-екс! Потрібно щось підхалтурити, бо ні копійки за душею. Отож випхався з хати, направляючись в сусідні Говори, там простіше заробити на шматок хліба.
Він йшов однією із вулиць сусіднього села, коли його покликала бабуня Іваницька: – Миколо, ану йди сюди!
Ганна Григорівна живе разом  з онуками Олегом та Маєю і донькою Галиною. Галина, приваблива жінка, але вдовиця, тож чоловічих рук на господі ой як треба,  і він щоразу їм допомагав.
– Миколо, ти б з моєю Галькою жив? – пильно глянула у вічі.
– Жив би, – відповів якось механічно, а потім неначе вдарив грім. – Але ж п’ю!..
– А ти покинь, – сказалаяк відрізала тітка Ганна.
Микола Олександрович закурює наступну цигарку, сідає на стілець, який зробив власними руками, смачно затягується. Я уважно розглядаю криницю, оздоблену деревом, такі роботи мене  дуже цікавлять. Вікна, двері, стільці, лави, ліжка, дерев’яну арку в літній кухні, виготовлені ним, я вже бачив, тепер розглядаю криницю, але запитую про інше.
– Пане Миколо, і що? Ви прийняли таке рішення?
– І ми прийняли таке рішення! – відповідає він, маючи на увазі Ганну Григорівну. – Дванадцять років, не те що горілку, навіть яблучний сік не п’ю. Так і запишіть у газеті, хто бажає кинути пити, хай сік з яблук не п’є! Ще протягом року мені снилися кольорові сни про пиво-горілку. Та що там згадувати! А все спасибі моїй дорогій тещі..
– Вам подобається працювати з деревом? – нарешті запитую про те, що цікавить не менше.
– В кожній деревині закладена душа природи, вона має свій особливий запах, це не хімія, не пластик, це щось рідне. Дуже люблю дерево і дружину Галину! – сміється, радий, що підначив свою другу половину, хоч мені видно, що каже чисту правду.
– Ти краще розкажи кореспонденту,  як в тебе було в лікарні! – на хвилину до розмови приєдналася пані Галина, котра поралася по господарству поки ми займалися балачками.
– А й  справді! – стріпонувся Микола. – Навесні потрапив в «районку» лікуватися, а тут Майя, донька Галини, каже: «Тату, а якби знайти ваших дітей? Інтернет зараз кругом!»
– Прізвища ти знаєш, – відповідаю, – імена знаєш, лише додам, що у Артема на лівій нозі шрам. Впав з велосипеда, коли їхали у дитячий садок.    
Щось тьохнуло того дня в серці Миколи Іванова. Стільки років йому було нічого сказати своїм дітям, нічим допомогти. Де тепер їхня матір, де вони?
Серед ночі задзвонив телефон.
– Алло! – сказав він у трубку.
– Це Денис Іванов. А ви хто?
– Здоров, сину... Я твій батько.
Зв’язок раптово перервався. Сну не було. Він нічого не знав про дітей з 1991-го.
Вранці Майя привезла переносний комп’ютер в лікарню, включила скайп, і він побачив на екрані обличчя вже дорослих чоловіків, своїх синів – Дениса і Артема. Аж тут Артем питає: «Ну что, как там на бендеровщине?»
Ду-у-уже не сподобалося Миколі це запитання: «Ану,
ша! (закипіла українська половина Миколиної душі). Лежу в бандерівській лікарні, тут половина розмовляє російською, інша – українською. Ти що, ВВП наслухався? (Мова про Путіна). Ти шукай  наше в Інтернеті, там і читай! А чого ви Україну паскудите? У вас же тато – українець!»
«Ладно, батя, прости…»
Залишивши політику, мова пішла про життя-буття. Хлопці розповіли Миколі Олександровичу, що його дружина Тетяна вийшла заміж вдруге за якогось румуна, народила йому дитину і виїхала, а вони залишилися в дитячому будинку. Як їх не раз хотіли розлучити, як вони разом з молодшою сестрою утікали, щоб завжди бути разом.  Пізніше до розмови також долучилася і донька Інна.
– Тож ви і сьогодні не знаєте де мати? – уточнив ще раз в доньки.
– Вітер віє, тож  пішла вона собі за вітром, нехай  не повертається. А за тебе, батьку, ми раді...
Зі сказаного Іванов зрозумів, що його донька –  віруюча людина.
Розмову закінчено. Майя вимкнула комп’ютер та поїхала додому. А він залишився в лікарняній палаті. Стільки років рідні діти поневірялися, а він блукав, нерозлучно з оковитою!   То що ж він за батько такий?! Ну що то за життя? Час закінчувати ці муки..
...Гробовий спокій наповнював палату. Пора… пора... – шепочуть чиїсь невидимі губи. Втрачаючи залишки глузду, Микола шукав опори, якої не було. Надії немає, все марно..
Аж раптом, як вогник, що бігав по дровах в холодній грубці, де він смажив лушпиння, майнула думка: досить! Скільки в мене дітей? Двоє, троє? П’ятеро!! А скільки онуків... У мене є для кого жити.
— Бачиш, кореспонденте, — продовжує він, – тепер я знаю, як відчуває себе людина перед суїцидом. А з дітьми у нас все  нормально. Нам з Галиною здається, що в них уже своє життя, свої стосунки,  тому дід з бабою там не потрібні. Обіцяють приїхати в гості.
Насправді в цій історії вже є фінал. Та все ж, прощаючись, я запитав: «То що для вас тепер горілка?»
– Це глобальне запитання. Давати банальну відповідь не хочеться. Важко передати, що то за зло.  Пляшка горілки – це пляшка сліз близьких і рідних. Молодим сім’ям потрібно знати, що любов – це добре, але  головне – взаєморозуміння. Сьогодні оступився один, завтра може помилитися другий, треба допомагати одне одному і не скаржитися на нестачу матеріальних благ. Але головне –  треба вірити в Бога, і…  І –  слава Україні!