Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 1059

До цієї публікації мене спонукали непрості життєві шляхи, а точніше — їх завершення, двох моїх колишніх сусідів по колишній найманій квартирі.
Трохи подробиць про них, уже небіжчиків, розповіла днями ще одна мешканка того будинку, яку випадково зустріла на вулиці.

Драма перша. Баба Ганка
З бабусею Ганкою (інакше її ніхто й не називав) познайомилася тоді, як мої вхідні двері випадково зачинило протягом, коли виносила сміття, а ключі залишилися всередині. Отож пішла по сусідах з надією знайти хоч якусь відмичку, аби повернутися до оселі. З квартири поверхом вище визирнула старенька сухорлява жіночка. Вона залюбки позичила свою чималу зв’язку ключів, один з яких зрештою й став мені у пригоді. На знак вдячності принесла їй яблук чи груш — вже й не пригадаю.
— А може, ти маєш жменьку хоч якихось круп? Хотіла супу зварити, а нічого немає.., — ніяково ховаючи очі, мовила стиха нова сусідка. Звісно, з того, що мала, щось їй тоді принесла.
Загалом бабі Ганці у нашому під’їзді як співчували, так її і недолюблювали в зв’язку з тим, що через коротку пам’ять з періодичністю бодай раз на півроку  могла затопити зі свого четвертого поверху всіх по стояку аж до першого. А що з неї візьмеш?
Як розповідали інші мешканці, жінка самотужки виховувала двійко дітей і трудилася на кількох роботах, аби поставити їх на ноги. Син таки вибився в люди, одружився, мають з дружиною вже своїх трьох дітей. Та ні вони до матері не навідувалися, ні її до себе ні ногою на поріг не пускали. «Вона дурна...», «Вона смердюча...»,  «Через ту наркоманку зовсім глузд утратила...»
«Та наркоманка» — Ганчина дочка, яка ще ледь не зі шкільних років стала на слизьку стежку. Невідь від кого народила сина Валерика, котрий був засуджений ще до свого повноліття. Обоє до баби навідувалися регулярно — суто в ті дні, коли листоноша мала принести пенсію. Пропивалася й прогулювалася вона теж за дуже короткий час.
Якось, коли бідолашна десь домовилася з поштовичкою отримати кошти потай від «дорогої сім’ї», то ввечері нащадки її били так, що сусіди двічі чи тричі за вечір викликали міліцію. Однак бабця навідріз відмовилася спілкуватися з правоохоронцями, виправдовуючи своїх мучителів. І так було не раз і не два.
Коли під час однієї з п’яних оргій Валерика зарізала його цивільна дружина, баба Ганка раптово злягла. Попри всі біди, знущання, прикрощі, яких він їй завдавав, любила його понад усе на світі. Лікуватися, вочевидь, і не бачила сенсу, і не було за що — непутяща донька як і раніше відбирала все до копійки. Раз на тиждень до неї, уже згасаючої, мов свіча, навідувалася сільська родичка, яка принаймні підгодовувала стару. Невдовзі баби Ганки не стало...
Драма друга. Дід Василь
Щойно надворі починав жевріти день, дід Василь з п’ятого поверху, опираючись на свій вірний ціпок, чимчикував «на обхід». Прилеглі парк, стадіон, урни мікрорайону — то все його територія, де збирав порожні пляшки, залишені вечірніми гульвісами, макулатуру тощо. На той промисел ішов удосвіта, аби менше потрапляти на очі іншим, — обов’язково ж докладуть Маргариті (доньці), що він знову взявся за своє.
У квартирі жили він з дружиною в одній кімнаті, дочка з чоловіком — в іншій. Молоді не могли дочекатися того дня, коли нарешті спекаються старшого покоління. Пенсійні банківські картки батьків давно перекочували в їхні кишені, мовляв, навіщо вам гроші, й так сидите на наших шиях, а стариган  ще й соромить своїми смітниковими походеньками перед сусідами. Дід Василь вперто продовжував робити своє. На отриману виручку міг дозволити перехилити собі чарчину або пляшку пива, та не обов’язково. Традиційно купляв лише льодяники, якими пригощав дворову малечу, та півбуханця хліба для голубів, які, здавалося, лише на нього й чекали.
...Знайомої постаті не бачила вже кілька ранків. Що сталося?
— Інсульт розбив Васю, — поділилася новиною сусідка.
За якийсь тиждень-два чую під вікнами балкона галас:
— Що, не здох ще, старий собако? Вичухався? Ще до ста років хочеш нам не давати жити? — волала на батька, якого щойно привезли з лікарні, знавісніла Маргарита. Мати лише тихо лила сльози, з останніх сил підтримуючи чоловіка, й просила свою кровинку заспокоїтися. Невдовзі швидка допомога приїхала вже по неї — стався гіпертонічний криз. Поки жінку лікували, Василь помер. Як стверджував згодом сусід, котрий зайшов провідати приятеля і при якому це сталося, той дуже просив води і казав, що відколи дружина потрапила до лікарні, домочадці навіть не переступили порогу його кімнати. Про це свідчили й мокрі до нитки старі простирадла та характерний їдкий запах.
Епілог
«Шануй батька й матір своїх...» мудро навчає нас Біблія. Наше ж сьогодення з такими от трагічними людськими долями та житейськими історіями все частіше засвідчує, наскільки грубіють і міліють наші душі, в яких не залишається й крихти святого. Більше того, до болю ближнього абсолютно немає ніякого діла суспільству. Відверта безкарність тих, хто довів своїх найближчих, найрідніших людей до межі, породжує нові злочини, приклад для наслідування у потомків, а потім і в їхніх нащадків. Куди ми котимося? Де межа деградації? Коли перестанемо заплющувати очі на те, що вже давно пора рятувати себе від чорної напасті обивательських інтересів, прагнень легкої наживи, які перевершують святе, непорочне й нетлінне?
Отож запрошуємо вас, шановні читачі, до відкритого діалогу.