Курси валют

Якби на початку дев’яностих Галині Карнасевич хтось «напророкував», що за два з лишком десятки років вона буде однією з найпомітніших жителів Городка, активно займатиметься бізнесом, стане роботодавцем і благодійником у багатьох соціальних проектах, вона сприйняла б це не інакше як  епізод фантастичного роману.
Скромна, сором’язлива випускниця Чемеровецького медучилища, яка на той час працювала медсестрою Городоцької райлікарні і разом з чоловіком, водієм цукрозаводу, виховувала двоє малих діток, навіть і думки про таке не мала. Та, мабуть, у житті кожної людини з’являється можливість усе змінити.

Міняємо життя!
– У ті роки, відверто кажучи, я навіть не розуміла змісту слова «бізнес». Його й практично не було у вжитку. Зате поширеним було слово «спекулянти», що мало негативний відтінок. Проте у 90-ті, коли полиці магазинів були порожніми, коли перестали виплачувати заробітну плату, люди рятувалися оцим «купи-продай». І зовсім скоро ніхто вже й не згадував про «спекулянтів», бо їхнім ремеслом займалася майже вся країна.
Та коли мій молодший брат Микола, медик за освітою, котрий проживав з сім’єю в Києві, раптом підкинув ідею відкрити в Городку аптеку, мені вона видалася нереальною, та швидше – непристойною. Ну, є ж у нас єдина центральна аптека, хіба може бути інша? Проте він щодня дзвонив, наполягав, і я ніби зобов’язана була щось робити. Йшла на розмову до голови райдержадміністрації, головного лікаря  і відчувала себе так, ніби на мене небо падає. Здавалося, що всі дивляться, насміхаються  з того, що  ми придумали.
У приміщенні поліклініки поклали шафу, стіл – ось і вся аптека. Головне, що асортимент медпрепаратів значно ширший, бо центральна аптека у той період пропонувала мінімум,  ліків не було...
А потім брат підкинував чергову новацію  –  переобладнати автокемпінг під виїзний кіоск, і у найвіддаленіші села, райцентри ми доставляли ліки, які нам поїздом передавали з Києва. Часто серед ночі зустрічаємо потяг, за півтори хвилини вивантажували кілька коробок і вже наступного дня о 3-4 ранку, виїжджали на базар. Жителі були надзвичайно раді можливості придбати дефіцитні ліки у своїх населених пунктах. Так працювали чотири роки, доки не з’явився закон про заборону продажу ліків на базарах.
А потім ми були першими у Городку, хто викуплену квартиру переобладнав під аптеку, що назвали «Київська».
Родина
– І знову-таки ця ідея належала братові?
– Так. Микола  був і залишається генератором ідей. Та,  крім цього, в нього є унікальне підприємливе чуття. Спочатку його задуми видаються нереальними, а вже потім, коли бачимо, як вони працюють, не раз думала: який же мій брат  розумний.
Наші батьки були простими людьми. Мама народилася у Білоцерківському районі на Київщині, а на Городоччину приїхала за розподілом. У селі Новий Світ, де працювала ветлікарем, зустріла батька. Коли я була в четвертому класі, рідні переїхали в Городок. Тоді багатьох притягував цукровий завод, продукція якого була колись візитівкою Городка.
На превеликий жаль, мама і тато дуже рано пішли з життя, у віці 51 і 56 років. І хоч  тоді ми мали свої сім’ї, ця втрата стала дуже і дуже болючою.
Та справжнім батьком для усієї нашої родини і для тих людей, хто об’єднався навколо медичного центру «М.Т.К.», пізніше навколо ТОВ «Юрія-Фарм», і тепер перебуває у складі Корпорації «Юрія-Фарм», відомої вже за межами України, став її засновник, сподвижник Микола Іванович Гуменюк. І я дякую Богу за такого мудрого брата, з душею доброю і щирою.
– Це вже сьогодні, Галино Іванівно,  ми говоримо про успішну Корпорацію, а з чого все  починалося?
– Я згадала, що аптека у Городку починалася з шафи і стола у приміщенні поліклініки, а в Києві – з одного кабінету,  єдиного комп’ютера, трьох сміливців, які створили «М.Т.К.». Зашифрованого змісту в цій назві не було. Купували, торгували, міняли, випробовуючи себе. Проте надалі все більше заглиблювалися у медицину. Микола і його дружина — медики, в обох були практично написані докторські дисертації (які пізніше захистили), тож шукали можливості реалізувати професійні задуми, пов’язані з науковою новизною в діагностиці не лише з аптеками. Ниточка, як кажуть, розкручувалася. Працювали без вихідних, без відпусток, бувало, «в нуль», по-різному. Потужним поштовхом для змін стало рішення викупити цех з виробництва інфузійних розчинів на Черкаському заводі «Юрія». Раніше це був закритий об’єкт, де на випадок війни планувалося виробляти кровозамінники. Завод, як і більшість тоді, терпів скруту, а цех без фінансової підтримки взагалі не мав майбутнього.
У черкаський завод вкладалися величезні кошти для модернізації, для закупівлі нового обладнання. Брали кредити і розкручували виробництво. Потреба в інфузійних розчинах все зростала. Сходинка за сходинкою піднімалися вгору. У медичних закладах Хмельницького, Кам’янця-Подільського, райцентрів області ми розмістили аптеки, щоб хворі могли купувати інфузійні розчини безпосередньо на місці і за цінами виробника. Головний акцент корпорації «Юрія-Фарм» все-таки виробництво госпітальної групи  медпрепаратів. І якщо на початку виготовляли шість найменувань, то сьогодні — понад сотню!
– А чому назва «Юрія»?
– Попередню назву заводу вирішили не змінювати. Додали лише «Фарм». Препарати заводу надходять у 56 країн світу. І навіть в Італії маємо свої виробничі майданчики, бо придбали там завод, де працюють наші українці під керівництвом першого медичного представника «Юрія-Фарм» Володі Шевчука, який родом з Чемеровеччини.
А Городок став нині центром західного представництва Корпорації. На занедбаній території, на порослому пустирі, що на околиці міста, ми збудували склади, створили логістичний центр.
За ці роки я зрозуміла, що не варто боятися нового, незвіданого. Сміливим обов’язково усміхається удача. А ще важливо мати однодумців, міцну команду,  де не зрадять, не підведуть, не обмануть.
Загалом у «Юрія-Фарм» працюють дві з половиною тисячі  чоловік. Тут – сім’ї, родини, куми, похресники. Згуртованість, доброзичливість, довіра одне до одного – цим сповнена атмосфера «Юрія-Фарм».
– Отже, і ваші діти вже долучилися до родинної справи?
– Старша донька Оксана разом з чоловіком і трьома онучками проживали в Києві. Проте з радістю погодилися поміняти столицю і поселитися в Городку, коли відкривали тут наш центр краси і здоров’я, яким вона керує. Сім’я молодшої доньки Олі, де син — десятикласник і донька — п’ятикласниця, також з нами. Живемо на одній вулиці. І дуже тішуся з того, що кожного дня бачу дітей, онуків. Разом працюємо, разом святкуємо. Дякую долі за прекрасних зятів, толкових, працьовитих.
Коли відзначали не так давно мій ювілей, то вони жартували, що анекдоти про тещу – це не про мене. У нас і справді дуже добрі і теплі стосунки.
Бог ощасливив дуже хорошим зятем і мого брата. Його єдина донька  та її чоловік Дмитро теж медики – надійна підмога. Дмитро, до речі, так само сипле ідеями – і це вже погляд на бізнес нового покоління, більш прогресивного.
Як свідчить досвід, у самодостатніх і заможних батьків діти виростають розбещеними, зарозумілими, зухвалими. У нашому випадку абсолютно інакше – всі націлені на серйозну роботу. І я задоволена, що бачу реальне продовження нашої справи.
Маю згадати, що Корпорація націлює усіх нас на постійне навчання. Тренінги, семінари, ділові поїздки за кордон стали невід’ємною частиною у підвищенні професійного рівня. Колись я мріяла про вищу медичну освіту, але життєві обставини не дали можливості реалізувати її. Зате тепер, здається, опанувала не одну вищу освіту.
Боляче за Україну
– Галино Іванівно, слухаючи Вас, піймала себе на думці, що, пройшовши такий непростий шлях, по суті, й Україна за              26 років мала би стати успішною, як і корпорація «Юрія-Фарм», а кожна родина почуватися впевнено, радіти життю, а не боротися з нескінченними проблемами. Та чомусь цього не маємо...
– Дуже шкода, що розумні, працьовиті люди покидають країну, адже не можуть себе тут реалізувати. Це неправильно, це страшно. Хіба де є краща земля? Арабські Емірати на піску вибудували, а в нас благодатні чорноземи, клімат чудовий, люди – прекрасні, а все більше покидають домівки, сім’ї і рятуються заробітчанством на чужині. Чому ця надважлива проблема не розв’язується?
Хіба не видно, люди зневірюються, бо обіцяне не стає реальністю. У нашому колективі і загалом  у Корпорації ми керуємося правилом: сказано – зроблено. Зневіра сіє підозри, недоброзичливість, чвари. Люди, на превеликий жаль, забувають, що в житті має бути місце й духовним цінностям.
Ось нещодавно Микола Іванович Гуменюк профінансував видання книги про вченого-мікробіолога зі світовим ім’ям Сергія Виноградського, котрий був представлений до Нобелівської премії. З’ясовується, родом він із Городка і кращі молоді роки його минули тут. Потім корпорація «Юрія-Фарм» посприяла у тому, щоб у парку був встановлений пам’ятник вченому. На урочистості з’їхалися відомі представники наукової еліти. Коли ж їм запропонували побувати в місцевому музеї, Микола Іванович був вражений, що приміщення у надто жалюгідному стані. Спочатку була ідея відремонтувати, але спеціалісти зробили висновок – ліпше збудувати новий музей.
І тепер за сприяння Миколи Гуменюка зводиться сучасна будівля, де не лише розмістяться музейні експонати, а де, за задумом, буде створений молодіжний науковий центр, який стане окрасою міста, і де будуть плекати нових Виноградських. Проте дотепер багато хто не вірить, що можна творити добрі справи не для власної вигоди, а  на благо для громади, її духовного збагачення.
Та попри все я залишаюся оптимісткою. І вірю у те, що ми таки пройдемо  складні випробування і зітхнемо вільно. Що не буде нам соромно за свою Україну, і злидні щезнуть з нашого життя. Не здаваймося і не втрачаймо надії. Щастя приходить до тих, хто не тільки його чекає, а й  наближає своїми руками.