Із листопада 1945 року розпочалася спільна життєва стежка подружжя Окуневичів. “У вівторок було свято Михайла, а в неділю весілля відгуляли, – пригадала Ніна Іванівна. – Столи у нас не гнулися від наїдків, як оце нині, та і я одягла буденне плаття, але своєю бідністю не переймалися. Навіть не мріяли розбагатіти, а хотілося разом прожити довіку…”
Хоча тоді були ще такими молодими, але обоє уже встигли зазнати поневірянь й сьорбнути горя. 98-річний Людвіг Іванович не забув, як у 30-ті роки організувалася комуна, і дітей змушували задарма працювати.
Він, десятирічний школяр, ходив у поле й прополював зернові. А невдовзі на село сунув голод, бачив, як перехожі, знесилені, падали на вулицях Хутора. “Коли прийшов до однокласника Колі, то його не впізнав. Він лежав на печі, весь спух, не було у нього сил сказати хоч слово і, глянувши на мене, закрив очі, – розповідав Людвіг Іванович. – Нас у сім’ї було п’ятеро дітей, і всі вижили, бо корова нас рятувала, зранку і ввечері по відру молока мама надоювала. Навіть єврей хотів купити у нас годувальницю, пропонував великі гроші, але батько відмовився”.
Та все ж біда не обминула велику родину Окуневичів – у 36-му році вислали у Казахстан. Спочатку переселенці жили у палатках, а маленькі діти не витримували цих нестерпних умов – від голоду і хвороб вмирали.
– Мене відвезли на завод, на Урал, було не так вже й кепсько, хоч тяжко працювали, але від того, що назавжди залишуся у чужому краю, ставало нестерпно, – продовжував довгожитель. – І аж у 1945 році мені дали двотижневу повістку. Вирішив поїхати до свого дідуся, який єдиний із родини залишився в Україні. До Хутора добирався довго, допоміг йому лише картоплю викопати, й час уже повертатися у Нижній Тагіл, але я не поспішав. Закортіло ще Шепетівкою прогулятися, і вскочив у халепу. Якраз документи в перехожих перевіряли. В мене паспорта не було, а лише папірець, де вказано, коли маю прибути на завод. “Судіть в Україні, я однаково не встигну добратися до Уралу”, – сказав їм. Як не дивно, але мене відпустили міліціянти…
Вирішив Людвіг попроситися на роботу у Славутське лісництво, де документів не вимагали, бо ж чоловіків мало було, на фронтах вибили. Там із Ніною звела його доля. Вона працювала кухарем й смачно готувала.
Не відразу впізнали одне одного, бо бачилися ще у дитинстві, зростали на одній вулиці. Її родину Сайпелів теж вислали, але на Донбас. І у 1944-му році вона з матір’ю та сестрами самовільно повернулася на Хмельниччину.
В Житомирі їх усіх затримали. “Тоді маму ув’язнили, а нас випустили. Ми пішки йшли додому, ночували просто неба. Набідувалися на тому довгому шляху, але все ж добралися до рідного села”.
– Коли побачила Людвіга, то згадала його, бо він нам, дітлахам, не дозволяв рвати щавель, який густо ріс у долині, казав, що то його земля. І це вся “образа” за все життя, – усміхаючись, сказала 93-річна жінка, бо всім бажала такого чоловіка – тихого й спокійного.
Хоча й сини не забувають батьків, та все ж вона радіє, що Бог послав у поміч єдину доньку Галину, яка кілька разів на тиждень приїжджає до них із райцентру. Просить, щоб старенькі береглися, відпочивали, але всидіти без діла вони не годні – завжди знаходять собі заняття.
Чим більше прожитих років, тим дорогоцінніша й витриваліша назва шлюбного ювілею. А подружжя уже відзначило срібне, золоте, діамантове, платинове й благодатне весілля. І звісно ж, хочеться Ніні та Людвігу Окуневичам ще зібрати всю родину разом з онуками.
Хто знає, як воно буде, та все ж доля до подружжя прихильна.
Gismeteo 
