Надрукувати
Категорія: Портрети
Перегляди: 1136

Рідну Віньковеччину та село Майдан-Олександрівський хмельничанин Василь Олексійович Воронін часто бачить у снах.

Тривожать його підсвідомість сновидіння про важке босоноге дитинство. Народився у грізному 1942 році. Не зазнав батьківського тепла, міцної чоловічої руки, яка б підтримала. Бабуся Ксеня опікувалась ним. Нікому не давала ображати синьоокого Василька. Хлопченя росло напрочуд  допитливим і  терплячим. Не раз калічив у стерні дитячі ніжки, але не плакав. До школи йшов, як на свято, дарма що в латаній сорочині. А вчився залюбки. Юнак дуже любив історію. Але ж не було статків вчитися в інституті. Завербувався на Донбас. Раніше в шахті працювала його мама Марія Давидівна. Тож вибір був невипадковим. — «Рік працював шахтарем , — пригадує Василь Олексійович, — Йшов у забій і не знав, чи повернусь живим. З Донбасу його призвали на строкову службу.  Три роки прослужив на Закарпатті, а після «дембелю» вирішив вступати до педінституту, на історика. Його юнацька мрія здійснилася. Древній Кам’янець-Подільський, незабутні студентські роки і понині згадує з трепетом.
— У далекому 1964 році я став першокурсником, а на другому курсі одружився з моєю однокласницею Вірою, — пригадує ювіляр. — Через рік дружина подарувала донечку Аллу. Так утрьох отримували мій вчительський диплом.
На роботу молодого спеціаліста направили до рідної школи, а вже через два роки його призначили директором. Чотири роки керував навчальним закладом, підтримували і допомогали у становленні колеги, котрі навчали його в школі.
Волею долі переїхав з сім’єю в Кудринці, що в Хмельницькому районі, і теж на директорську посаду. Три роки директорував. Його талант організатора помітили в області і запропонували посаду в обласному управлінні освіти.
— 55 років маю стажу, — мовить мій співрозмовник, — були здобутки, я відмінник освіти, віднедавна на заслуженому відпочинку, але не можу змиритись із нинішнім сьогоденням. За характером я бунтар і дуже переживаю, що в нашій багатостраждальній країні спотворюють історію. Це несправедливо, бо без минулого не буде майбутнього.
…У Василя Олексійовича нині багато часу для роздумів. З сумом згадує сина Олега, він теж обрав у своєму житті професію історика, але трагічно обірвалось його життя. Опорою для подружжя Вороніних стала сім’я доньки. Вона зробила для них нещодавно таке гарне свято – золоте весілля, адже він з коханою дружиною Вірою Іванівною рука об руку крокує вже 52 роки.

 

12 вересня Василь Олексійович Воронін святкує своє 75-річчя. Привітають його рідні – мила і кохана дружина, його порадниця – це вона допомагає йому адаптуватись на заслуженому відпочинку. Тепер він віддає себе природі, працює на затишній дачній ділянці. Поздоровить батька дочка Алла, зять Коля, онук Богдан з дружиною Людмилою, але наймилішим для нього буде вітання правнуків Сонечки та Макара. Вони ще зовсім маленькі, але прадідусь вірить, що його нащадки житимуть краще, що мине ця клята економічна криза. Серед вітань його вірних друзів і мені хочеться привітати цього мудрого і порядного чоловіка. Для Вас, дорога наша людино, хочу сказати такі слова: «День гарний і чудова дата, вітають рідні чоловіка й тата. Він гарний хазяїн у домі, голова в родині, опора сім’ї у скрутній годині. Всі рідні та друзі бажають здоров’я, щоб очі світились лиш щастям й любов’ю». А Віра Іванівна на завершення нашої розмови з ювіляром попросила написати і від неї побажання: «Хай довго всміхається сонце і небо, хай Бог береже тебе весь час, бо іншого щастя нам зовсім не треба, живи тільки, рідний, із нами й для нас».
Кажуть у народі: життя прожити – не поле перейти. Це – істина. А життя Василя Олексійовича Вороніна вдалося.