Навесні 2014 року перед початком активних бойових дій на Донбасі чи не єдиними боєздатними підрозділами Збройних сил України виявилися частини спецназу: окремий Хмельницький 8-й полк, Кіровоградський 3-й і 140-й Центр сил спеціальних операцій. Тут несли службу контрактники з високою особистою мотивацією, відповідно озброєні та професійно підготовлені. Зрозуміло, що саме ці універсальні солдати були найбільш придатними для ведення гібридної війни.

Згодом, коли армія розгорнулась у бойові порядки, аби протистояти сепаратистській загрозі, спецназівці стали виконувати свої специфічні завдання. Скажімо, «профіль» восьмого полку — глибинна розвідка в тилу супротивника. Саме через це нині доволі складно простежити бойовий шлях наших хлопців після вересня 2014 року. А, фактично, групи швидкого реагування засилалися в гарячі точки сходу держави одразу після анексії Криму.
Так, на початку квітня, одну з груп спрямували в Луганськ для штурму захопленого сепаратистами приміщення СБУ. Втім, наказ так і не прийшов, всі повернулися назад. Ще одну групу закинули на Краматорський аеродром, посиливши підрозділи 25-ї повітряно-десантної бригади. Туди бійці вже добиралися по неконтрольованій території. Там, у ворожому оточенні, вони трималися до початку червня.
Значну роль хмельницький спецназ відіграв у Харкові: одна група працювала в міжнародному аеропорту, інша — на аеродромі в Чугуєві. Тоді на летовище намагався приземлитися російський транспортний літак, у якого начебто виникли технічні проблеми. Командир групи наказав поставити посеред злітної смуги бензозаправник, борт повернувся назад до Росії, висадка не вдалась.
Їжі було обмаль, майже тижнями не спали, зате знали, де розташовується противник, які в нього сили та вогневі засоби. Бойових контактів було дуже багато і поки що не про всі розповідається, але відомо, що хмельничани брали безпосередню участь у визволенні містечка Щастя разом із батальйоном «Айдар». Саме хмельницькі специ ефективно навели вертольоти, котрі знищили опорні пункти бойовиків, потім проводили зачистку цього населеного пункту. А ще — корегували вогонь мінометів, димами наводили авіацію на ціль. У липні 2014-го провели операцію з порятунку екіпажу АН-26, збитого на Донбасі. Тоді ж, тільки вже в районі Красної Талівки, прикрили відхід прикордонників, котрі потрапили в засідку, в ході бою російським військовим завдані непоправні втрати. В жовтні чотирнадцятого деблокували 32-й блок-пост на Бахмутській трасі, що був в оточенні місяць. Під час бою вивели з ладу ворожий БТР-80, захопили протитанковий ракетний комплекс, знищили близько тридцяти ворогів.
А поміж «командировками» покращували бойовий професійний вишкіл, готували нову зміну — виходили в поле вдень, вночі, на тиждень тощо.
На початку лютого п’ятнадцятого року полк майже в повному складі літаком перекинули в Харків, а звідти під Дебальцеве. Бійці виконували різні завдання: знищували ворожу техніку в Рідкодубах, проводили розвідку в Логвіновому, брали участь в обороні, потім у відході військ.
Зараз війна стала більш позиційною: літаки, гелікоптери не літають — заборонено Мінськими домовленостями, тож спецназ військової розвідки ЗСУ сьогодні — головний дозор, бо їхнє завдання першими виявляти ворога.
…Сидимо в кабінеті одного із заступників командира восьмого полку. Є про що поговорити, а от написати не все можна.
Насамкінець розмови запитую Дмитра, в що вірить хмельницький спецназ?
— Передусім у військове братерство, це особливо стосується розвідки, — відповів не замислюючись. — У родину, друзів..
— А державі вірите?
— На державу мало сподіваємося. Звичайно, зараз забезпечення війська значно краще, ніж було у 2014-му, та без волонтерів нікуди. Бюрократи є, і вони не хочуть змін, вони не бажають розуміти те, що робиться на фронті. А війна все швидко ставить на свої місця. Зараз вже всі хлопці стали професіоналами-практиками, а не теоретиками, у кожного реальний бойовий досвід, міцна мотивація і непохитна віра. З початку цієї гібридної зарази ми вже втратили п’ятнадцять наших товаришів, та відступати не збираємось.