Трапляються миті, коли гостро усвідомлюєш: істина не у пафосних патріотичних заявах, деклараціях чи нищівних статтях, а в звичайній щирості, доброті, справжній турботі про ближнього. Коли підставляєш плече і власними руками, своїми мозолями допомагаєш врятувати життя… Ця думка засіла в мені, коли поспілкувався з незвичайними людьми.

На третьому поверсі торгового центру «Дитячий світ» примітив відділ, де група людей перебирала якесь шмаття, а хтось — займався шиттям, плетивом. Серед них помічаю знайому постать бородатого грузина.
Георгій Георгієвич – грузин (у прізвищі наголос на «є»), родом з Кахетії, із села Сабує Кварельського району. Воював за Україну в підрозділі «Айдар – 24» на Луганщині з 2014 по 2016-й, та після двох важких контузій переніс складну операцію на серці.
– На сьогодні з війною закінчено? – запитую у Гіві. – Тепер волонтерська діяльність?
– Як закінчено? Ще не закінчено! Ну операція... А буде потрібно – знову піду на війну! Кожен день дзвоню хлопцям, вони розповідають, що там насправді, а не та брехня, що з телевізора.
– Ага, то Гіві тут тому, що багато гарних жінок серед волонтерок?
– Не-е-а, – усміхається з грузинським акцентом Гіві на мій жарт, – Я в Україні вже давно, з 1979 року, дружина з Водичек, троє дітей, син і дві доньки. На, жаль, сина поховав у дванадцятому році. Зараз із цими прекрасними жінками допомагаємо фронту, бігаю, домовляюсь, вирішую певні питання. Є люди, котрі віддають останнє, а є байдужі.
Підходить чоловік, який, обслуживши покупців у своєму відділі, розташованому поряд, теж приєднується до загальної справи.
Сергій Гребенюк торгує дитячими іграшками, але завжди, коли вільна хвилина, сідає за плетіння сіток, маскувальних костюмів для снайперів, розвідників, спостерігачів на кордоні.
– Ми плетемо їх з лютого п’ятнадцятого року, – розповідає він. – Вже відчуваю себе спеціалістом маскувальної справи, тільки цього року виготовили близько двохсот сіток, а всього, напевне, з тисячу. Ці сітки прикривають навіть від приладів нічного бачення як окремих солдат, так і схрони, бліндажі. «Лєших» та «кікімор» (на російський манер маскувальні костюми називають болотяною нечистю), може, з п’ятсот. Один хлопець, наш земляк, приїхав і дякував особисто. Каже: «Завдяки вашій «нечисті» – живий. Потрапили під щільний обстріл, всім дісталось, а мене не побачили». Якщо нашими зусиллями хоч одне життя врятоване, то вже праця не марна!
Чоловік старшого віку в формі українського козацтва разом з жінками плете велику сітку, напевне, на техніку.
Олександр Іванович Дубров двадцять сім років прослужив у ракетних військах стратегічного призначення, у вісімдесят сьомому році вийшов у запас у званні майора. Здавалось би, можна заслужено відпочивати, але — ні, записався в українське козацтво, отримав звання підполковника, виховує молодь, займається волонтерською діяльністю.
– Олександре Івановичу, ви розмовляєте російською. Чи відчуваєте якийсь дискомфорт в оточенні українських волонтерів? – запитую у сивочолого офіцера.
– Абсолютно ні! А коли хтось чужий «під мухою» починає чіплятися, то в мене знаходяться потрібні слова і зразу настає порозуміння. У волонтерській справі головне не те, якою мовою людина говорить, – важливо, що вона робить. Книжки й газети читаю українською, а паскудити прекрасну мову суржиком не хочу. Я народився в Краснодарському краї, Абінському районі, станиці Шапсугській, а донські козаки, як відомо, прийшли з України. Тому і тут моя Батьківщина, а її треба захищати.
– Загроза для українців виходить з Росії чи з Кремля?
– Я був нещодавно на Кубані, у мене там велика рідня, всі дуже хвилюються за нас. З боку російського народу загрози немає. Загроза всім – криваві олігархи як у Росії, так і в Україні. Саме тому з цими прекрасними людьми, яких ви бачите біля мене, плетемо сітки для війська.
Намагаюся знайти когось з очільників цієї справи і помічаю активну симпатичну білявку. Прямую до неї.
Тетяна Баско торгує вишиванками на другому поверсі «Дитячого світу»
– Яку назву має ваша організація?
– Немає організації, у нас самоутворення. Такий час настав, що в кожного своя війна, тільки місце битви різне. Своєю роботою ми намагаємось покращити життя бійців у першому, другому ешелоні і особливо тих, хто на «нульовці», на нульових позиціях. З самого початку робили білі маскувальні сітки в Донецький аеропорт, 93-ій бригаді. Хлопці замаскували білу броньовану машину, пофарбували колеса в біле і тихенько підбирались до «сєпарів» упритул. Коли починали стріляти, ті не могли зрозуміти, звідки почався напад. Машину звали Фрося, про неї ходили легенди, кажуть, її кулі не брали. Бійців зберегла не тільки сітка, а й молитва тих, хто її виготовляв. Вони зараз шлють нам есемески, дякують, вітають з днем розвідника, наче ми з ними там, на передовій. Шиємо подушки для сну або для пересування «на броні», килимки в окопи чи для засідок. Все виготовляємо зі вторинної сировини, бо потрібними матеріалами держава не забезпечить. Спасибі підприємцям, що дозволяють забирати відходи з виробництва, то маємо з чим працювати. Шиємо ковдри для поранених бійців. Звернулися лікарі, кажуть, після поранення форма стає непридатною, а перевдягти живого бійця немає у що. Ці ковдри з відходів дівчата інколи навіть вишивають, щоб солдатам було приємніше, а ще — матраци, рукавиці, шкарпетки. Готуємо сухі каші, супи, борщі, розсольники, фрукти, молоко. Готуємо все з любов’ю. Хлопці беруть ці продукти по кишенях у розвідку. Вареники, салати передаємо відрами, печиво — коробками, пироги, консервацію також. Я завжди знала, що люди наші дуже добрі, тільки такі чомусь до влади не йдуть. У багатьох із тих, кого ви бачите поруч зі мною, проблем вистачає, а вони знаходять час для армії, для перемоги. Не знаю, звідки вони беруть стільки сили і любові.
Ось так, на третьому поверсі універмагу «Дитячий світ» у Хмельницькому я побачив, що кують перемогу не президенти чи міністри оборони, а звичайні люди. Народ — це надійний тил.