Курси валют

Двадцятирічний Руслан Полюшкевич із Понінки, що на Полонщині, як і десятки тисяч наших співвітчизників, справжніх героїв, Новий рік зустрічатиме у холоднім окопі чи, може, в бліндажі, чи… Це вже, так би мовити, як карта ляже, чи, як ворог вирішить, бо… війна. Бо треба захищати країну. Бо керується відомим Івана Світличного: «Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?». Бо сьогодення диктує свої умови. Бо справжній. Бо мужній. Бо… І дай Боже, аби не стали новорічними феєрверками обстріли з «Градів», «Ураганів», «Смерчей»…
А вдома молитимуться й під бій курантів загадуватимуть одне-єдине сокровенне, аби вижив, аби вцілів, аби скінчилася врешті ота проклята війна, мама, кохана дівчина Карина, друзі. А ще ж удома чотирнадцятирічна сестричка Настя. Вона, на жаль, не розуміє, що діється, не розмовляє, не ходить — ДЦП. Руслан й контрактником свого часу вирішив стати, аби найріднішим допомагати, бо ж ненька змушена сидіти вдома: сестричка потребує цілодобового догляду, а батько помер, як хлопчикові дванадцять сповнилося.

Руслан поєднав свою долю із справою військовою у 2013-ому. Став військовим-контрактником Новоградського розвідувального окремого батальйону. І — потяглася вервечка військових буднів: навчання, тренування… А коли життя українців вирішив «підкоректувати» «братній народ», чи, правильно, його вождь, видуманого під час навчань уже замінив ворог справжній. І почалася в житті зовсім юного хлопчака охорона кордонів. Настав час мужніння, передчасного дорослішання.
З травня, розповідає юнак, уже супроводжували колони в зону АТО. А з липня його рота уже офіційно перебувала в зоні проведення антитерористичної операції. Були у його юному житті Луганщина, Донеччина, Щастя, Амбросіївка, Степанівка, Котельникове, Дебальцеве… Розвідки, в основному, зрозуміло, вночі, обстріли, бомбардування, бої, що назавжди залишаться у пам’яті, змушуватимуть здригатися у снах, втрати побратимів, миті, коли життя висіло на волосині…
«Нас четверо пішли в розвідку у Степанівку, що на той час уже була у ворожому підпорядкуванні, — пригадує Руслан. — І вперше то був день, а не ніч. Пройшовши одну посадку, в метрах чотирьохстах від іншої ми, теж вперше на такій операції, зупинилися перекурити. І почули, як заводиться танк у посадці, на яку тримали курс, а вище стояв ворожий УАЗик — ворог підготував нам пастку-засідку, бо «засвітилися» ми день перед тим. Тож, — констатує юнак, — врятувала цигарка, а то б потрапили у самісіньку ворожу пащу. А якогось разу в Гранітному врятував життя дядько, так ми його називали, бо найстарший у нашій команді. Ми спали всі просто неба, а він побудив: о четвертій ранку страшні обстріли з «Градів» й «Ураганів» почалися… Ледь встигли в окопи позастрибувати й уже звідти спостерігали за жахливими градо-ураганними феєрверками. Втім, — тамує сльозу, — були тоді «двохсоті».
Назавжди залишиться у пам’яті день, коли отримали завдання вивезти поранених, які кілька діб перебували у підконтрольному сепаратистам населеному пункті, голодні, спраглі, а навкруги — усе заміноване… «Якось мій командир з двома військовими, — пригадує пережите боєць, — пішов на переговори до сепаратистів, аби домовитися, щоб загиблих наших забрати… До ночі ми їх чекали. Не дочекалися… Більше місяця пробули вони у полоні. Я з ним, командиром, потім зідзвонювався, вірите, зовсім інша людина стала. А йому 26 лише».
Життя, кажуть, воно до всього привчає, адаптовує. Та як звикнути до втрат? До смертей, як звикнути, у зовсім юнім віці? «На нашу базу, — гірко констатує Руслан, — через день, а то й щодня, привозили по двоє-троє «двохсотих»: вертольоти у нас були, було чим відправляти. Їх вантажили-споряджали санітари. А якось, у розпалі липня, привезли «цілу гору» — 13 загиблих, які більше тижня у спеку на полях боїв пробули. Санітари впоратися не могли. Бо… за тридцять метрів підійти не сила. Я розумів, цих хлопців чекають вдома, аби… поховати належно. Тож ми, чоловік сім-вісім, усю силу волі зібравши, й взялися їх перевантажувати у вертоліт, у клейонку перед тим загортаючи. Хай Бог милує побачити подібне! Слів бракує, аби всю повноту жаху описати… І це у 21-ому столітті. Я й досі крізь сон кричу, вони сняться мені: оті, понівечені, без рук, без ніг, без півголови тіла... А коли несли одного, молодого зовсім, у нього в кишені став дзвонити телефон. Очевидно, — міркує, — будильник, бо ж акумулятор досі мав би сісти. А може, добра була зарядка… Втім діставати з кишені телефон не наважилися… А скільки скелетів бачити на так званих полях боїв довелося. А їх же чекають удома».
Не раз присниться уночі підірваний на міні УАЗик з людьми, коли врізнобіч порозліталися метал, руки, ноги… Той бій, коли поранило двох побратимів й осколком зачепило пальця на його руці. Лікування… Реабілітація, коротких десять днів удома. А потім — знову війна. Та він не нарікав ніколи — свою країну захищати треба.
А оце нещодавно Руслан побував у короткій відпустці вдома. Поробив все, що міг, що встиг, підсобив найріднішим. Карині, коханій, приміщення під перукарню допоміг облаштувати, щоб займалася професійною справою… Якби мирний час, про весілля думали б, адже майже три роки зустрічаються. Цей світлий момент — неодмінно попереду, просто, як у пісні, першою справою… Вітчизну захистити. Час такий — війна.
…А під святковий бій курантів кожен із нас неодмінно першим у переліку бажань прошепоче-мовить: «Дай нам, Боже, миру. Дай спокою і розквіту нашій Україні. Хай живими повернуться наші хлопці до рідних домівок».
Пробач, шановний читачу, що у самісіньке передноворіччя чомусь почала про сумне — час такий, реалії невеселі, та й хлопців тих, героїв наших, хотілося згадати. Але, як написано на старій церкві у Кам’янці-Подільському: «Так все не буде!» Тому щиро вірю, що з початком Нового року ми з вами разом напишемо: МИР.