У нашій державі нема війни. Є антитерористична операція, яка триває роками. Є відрядження у зону АТО, коротшої і довшої тривалості. Скільки вже таких «командированих» побували там? А скільки не повернулося і не повернеться ніколи? Відстежуючи мову документів, ніколи в житті не здогадаєшся, що насправді у нашій державі триває війна, у якій гинуть наші — зовсім мирні! — хлопці.

Двадцятивосьмирічний Андрій Бойко розповідає про події десятирічної давнини відсторонено, ніби вони його і не стосуються: «Стояла небувала спека. Вирішив скупатися. Щосили відштовхнувшись від берега річки, пірнув у воду. Дно виявилося значно ближчим, аніж розраховував. Удар об нього був такий сильний, що одразу знепритомнів. Із води витягав уже друг. Перелом шийного відділу хребта паралізував нижню частину тіла».
Важко собі уявити, як один імпульсивний вчинок може переламати  життя. Після травми юнак не зміг ходити.  Проте Андрій виявив виняткову силу духу, аби не занапастити себе у жалю та відчаї.

Послухайте мене. Просто затримайтеся, зупиніться на хвилину-другу. Я знаю, ви  зайняті: поспішаєте на роботу, ведете дитину до школи, купуєте продукти. Покиньте усі справи, благаю. Прочитайте. Спробуйте пройнятися чужою бідою. Зрозуміти батьків, які останні сили віддають, аби врятувати свою дитину від страшної хвороби.
Наша газета вже писала про Алінку Мусій із села Гута-Чугорська, що у Кам’янець-Подільському районі (“ПВ” від 24  вересня 2015 року). Три роки  тому, коли дівчинці було лише шістнадцять, їй діагностували онкозахворювання: лімфогранульоматоз (лімфома Ходжкіна).

Ось скажіть, чи кожна з сучасних господинь здатна спекти, до прикладу, хліб? Авжеж що ні, бо, за великим рахунком, то воістину велике мистецтво. А якщо ще й у печі пекти, на черені... І що вже казати про весільний коровай? Власне, й раніше навіть не в кожному селі була ґаздиня, здатна добре вдати цей святий обрядовий витвір, яким батьки благословляють молодят на щастя, добробут та світлу долю.

Кажуть, з роками жінки все більше схиляються в уподобаннях до осені. А їй до душі була і залишається пора пробудження.
Як же милують її погляд перші весняні квіти, в яких стільки ніжності, тендітності, зворушливості. Лише почне збігати сніг, а вона вже виглядає, чи тягнуться вгору милі серцю паростки. Бо підсніжників, пролісків, крокусів на подвір’ї Шуляків — ціле квіткове море. Чергуються у своїм цвітінні, наче стверджуючи, якими прекрасними барвами сповнене швидкоплинне життя.