З Борисом Антоновичем Шеметилом я познайомився у 1987 році, коли допомагав йому отримати реабілітацію, як жертві сталінських репресій. Цей чоловік пройшов неймовірно важкий шлях принижень, знущань, нелюдських умов праці — не в німецьких концтаборах і не від фашистів, а в «рідних» радянських таборах і по волі своїх же співвітчизників, які вершили долі простих, ні в чому не винних людей. Про трагічну долю Бориса Антоновича, на той час характерну для мільйонів таких же людей, піде розповідь у цій статті.                       

Пов’язане зображенняБроніслав Грищук постає в уяві старим літописцем, який заховався у тиші від суєтного  міста. Його то забувають, то згадують, почасти заздрять або дивуються схимному життю, де немає письменницької ієрархічної метушні, солодкого марнославства. Сидить собі сивий бородатий чоловік і пише, час від часу видає романи, повісті, оповідання. І такі, що київські метри захоплюються. Мовляв, ти ба, на периферії живе і творить талановитий митець, який не так пише, як інші. Літературознавець Михайло Слабошпицький у передмові до книги «Голос нічної ластівки» зауважив доволі влучно про хмельницького автора: «Грищукові стало затісно в уже обжитих ним жанрових рамках, він знеохотився до звичної стилістики й одним із найперших у своєму літературному поколінні почав писати «не так». Його «Колиска для гладіатора», «Послання у безвість» та «Слід сльози» (оприлюднені друком на початку дев’яностих) мало нагадують того Грищука, який входив у літературу і якого ми звикли знати. Жодного натяку на колишню елегійність, світлий мінор, меланхолійність і загалом спокійну стилістику. У нього запанували буфонада, карнавальний балаган, нещадна іронія, сарказм. На зміну його традиційним реалістичним сюжетам з’явилися трагіфарс, містифікація, притча. Колись лірично задушевний Грищук стає ядучо саркастичним».
Наш кореспондент Петро Маліш відвідав письменника Б. А. Грищука, який відповів на його запитання.

Цей вечір – особливий. Він винятковий саме людьми. Придивіться уважніше: у помешканні, на дворі й вулиці з уст не зриваються лайка, прокльон. Ніхто не зчиняє сварку, ніхто нікого не ображає, ніхто ні на кого не косить ненависним і заздрісним оком. Усі – смиренні й блаженні. Отакими були б завжди. Тоді б світ – у світлі й гармонії перебував… Той вечір – в очікуванні нового життя, Господньої  дитини.

З нетерпінням чекали кам’янчани Шинальські вечора, коли можна буде по скайпу поспілкуватися з Олексієм. Не бачилися місяць, а, здається,  минула вічність. Ще б пак. Нині він знову на сході України, куди потрапив з черговою ротацією.   А не так давно побував у  відрядженні  в Афганістані  з миротворчою місією, як кращий фахівець-сапер центру розмінування  Міноборони України.  До цього майор Олексій Шинальський  неодноразово побував   у зоні АТО, на передовій. Про нього пишуть центральні військові видання, про нього знімають фільми, а про його виняткову відважність — як сапера з позивним «Француз», серед військових ходять легенди.
     Особливо офіцер відзначився  в битві під Савур-Могилою, коли довелося під щільним вогнем противника створювати мінні загорожі, щоб врятувати життя бійців. Незважаючи на обстріл снайперів та ворожої піхоти, розміновував переправи і мости, даючи можливість українським бійцям для маневру. Встановлені ним міни зупинили колони окупаційних російських військ під Маріуполем. Кількість знешкоджених ним ворожих фугасів, протипіхотних, мін-пасток та інших вибухових пристроїв вже вимірюється тоннами.
І не можуть рідні не пишатися тим, що  Указом Президента України Петра Порошенка нагороджено  Олексія  орденом Богдана Хмельницького. А   на випущеній Укрпоштою першій  поштовій марці «За честь! За славу! За народ!», присвяченій  бійцям, які захищають Україну від агресора, зображено нашого земляка, кам’янчанина Олексія Шинальського.
Та, мабуть,  більше усіх скучають за татком  і чекають його повернення донечки. Адже дружина Іванка, мама, батько,  бабуся Галя вже звикли до довгих відлучень Олексія.

Переддень Різдва Христового і початок нового року — особливий час, коли частіше замислюєшся над життям з погляду вічності. Тож розмова зі священиком видається дуже доречною. Тим паче, коли співбесідник — відома та шанована особистість, духовний наставник і лідер, громадський діяч та навіть певною мірою філософ, яким і є отець Іван Данкевич, митрофорний протоієрей — синкел Кам’янець-Подільської Єпархії Української греко-католицької церкви (УГКЦ), настоятель Кафедрального храму Різдва Пресвятої Богородиці у місті Хмельницькому.