Найкраща мотивація для працівника — не лише створення комфортних умов на робочому місці, але й увага, повага від керівництва, щирі людські взаємини в колективі. У цьому переконаний очільник Хмельницької дирекції ПАТ «Укрпошта» Олег Хавронюк. «Мій багаторічний досвід військового і керівника, — зауважує Олег Володимирович, — підказує, що саме з упровадження таких засад виробничих відносин та ще із самоорганізації, наведення елементарного порядку і починається шлях будь-якого підприємства до успіху. Адже його, успіх, створюють люди, команда».

Детальніше читайте в номері №№ 106-107 від 21 вересня.

95-річна Ганна Михайлівна Степанюк чого тільки не пережила за свій вік: і голод, і репресії, і важку фізичну працю… Але найбільше запам’яталась примусова рабська праця в неволі, у фашистській Німеччині. Весною 1942 року, на Зелені свята, озброєні поліцаї та німці гнали її на станцію Ярмолинці до товарняка…

Приповідка «Хоч не почесний, але чесний» стосується рідкісних людей. Щодо сатириків, таких як Федір Маківчук, Євген Дудар, Микола Білкун, яким довелося працювати в тоталітарні роки, можна однозначно твердити: вони і чесні, і почесні. Яскравий доказ тому — славнозвісний «Перець». Цей гостро-дошкульно-веселий часопис читали мільйони українців. А очільником його дуже тривалий час був Федір Маківчук. Хмельничани шанують цю унікальну особистість, бо саме Федір Юрійович утверджувався як газетяр і письменник у Старокостянтинові та Кам’янці-Подільському.

Рідну Віньковеччину та село Майдан-Олександрівський хмельничанин Василь Олексійович Воронін часто бачить у снах.

Крадькома, наче злодій, озираючись, підходжу до зупинки. Тут справді, лиш би нікого не було. Бо кричатимуть, лаятимуться. Зацькують мене разом із моїми безпритульними псами, яким хочу дати шматок ковбаси. Вони справді мої, бо, крім мене, здається, до них нікому діла нема. Винувато-лагідно заглядають в очі, несміливо підходять: чи не кину в них каменем, бува. Їх четверо. Їхню маму шість років тому хтось просто викинув на нашій зупинці. Потім вона народила цуценят. І так вони четверо живуть там, біля лісу, вже кілька років. Життя у бездомних тварин, зрозуміло яке, рідко яка добра душа поділиться з ними їжею. Часто грудкою чи й камінцем запустить, аби не заважали. Чи ще більшої шкоди завдасть: одна із собачок уже другий рік без ока...