Яків Гальчевський намагався здобути освіту, навіть ризикуючи життям.

Нині вже є чимало літератури, яка розповідає про життя і діяння ватажка повстанського руху на Поділлі Якова Гальчевського. Але мало хто знає, що навіть у ті буремні роки він навчався у Кам’янець-Подільському державному українському університеті на правничому факультеті.

Правда, навчання його було дуже коротким. Ось як той час він сам описав у книзі «Проти червоних окупантів».
«…Оникій Місюра був студентом другого курсу Кам’янець-Подільського університету. Незважаючи на більшовиків, збирався він їхати підводою до Кам’янця з продуктами. Я знав, що по кількох тижнях зачнуть на мене полювати чекісти, тому рішив їхати разом з Місюрою. До Кам’янця прибули ми в кінці листопада. В університеті застали багато змін: урядував вже студентський комітет зі секретарем комуністом, а один студент став навіть комісаром університету. Мій правничий факультет перезвала влада на факультет соціяльних наук. Почав я вчащати на виклади. Викладали нові професори, бо більшість старих разом з ректором Іваном Огієнком виїхали за Збруч. В університетській столовці обідали спільно студенти і професори.
Нова влада почала добиратися поволі до решти професорів і студентів: арештовано декілька осіб. Я ходжу цілий час з револьвером в кишені. Довідуюсь, що є наказ зголоситись усім студентам-офіцерам до комендатури, найдалі до половини грудня 1920. Бачу, що не викручусь, бо в університеті лежать мої папери, з яких видно, що я старшина б. царської армії.
Одного дня вертається Місюра й каже, що син столяра з Майдану, Кавун зустрів його і розпитував про мене. Цей Кавун був головою “Чека» на Кам’янець-Подільський і знав нас дуже добре. Бачу, що земля під моїми ногами зачинає горіти. Тієї ж ночі на піхоту вийшов я з Кам’янця у напрямі Ярмолинець, маючи при собі нерозлучного приятеля-револьвера. Всі свої речі та книжки залишив у Кам’янці. По дорозі, під містечком Солобківці наткнувся на чоту кінних большевиків, які не звертали на мене уваги і проїхали далі. В містечку перебув я у знайомого священика, який раніш був у Брусленові. В нього перебув я добу, заховав у клуні револьвер і зі студентською виказкою подався далі на схід. Десь біля 20 грудня дійшов додому, в село Гуту Літинську, але так, що мене мало хто бачив. Зустрів свою матір. Мама каже, що вже приїздили з Літина чекісти та завдавали їй питання, чи вона нічого не знає про мене».