В обласному центрі  незабаром можна буде заблукати навіть корінним хмельничанам: місто готується до остаточного перейменування вулиць, провулків, проїздів, які досі «дихають»  іменами діячів та подій  як Російської імперії, так і її спадкоємця – радянської тоталітарної ідеології.

З одного боку, цей процес зумовлений виконанням Закону України «Про засудження  комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», прийнятим 9 квітня 2015 року. Згідно із зазначеним документом,  строк виконання  вимог закону завершується 26 лютого цього року.  До цього часу Україна має звільнитися від тоталітарної топонімічної спадщини. З іншого боку, повертати українським містам, вулицям українське обличчя – це  вимога часу, відлік якого остаточно розпочав Майдан і продовжив інший трагічний виклик – російська воєнна агресія.
Перейменування міських вулиць та провулків – не новина для Хмельницького. Нині ми вже пишаємося тим, що  у кінці 90-их років минулого століття з ініціативи тодішнього мера Михайла Чекмана  було створено  топонімічну  комісію, до якої  входили  краєзнавці, письменники, архітектори, журналісти, політики, представники громадських об’єднань. Тепер це можна назвати першою хвилею декомунізації: на українські назви було перейменовано вулиці Ульянова, Дзержинського, Затонського,  Ворошилова, Маркса, Енгельса, Рози Люксембург, україноневисника Віссаріона Бєлінського та інших призабутих нині «ідолів».  Вулицям обласного центру повертались і старі, історично виправдані назви, і присвоювались нові, пов’язані  з українською історією та сучасним обличчям міста.
Нині вже  лише старше покоління пам’ятає, що  вулиця Проскурівська мала назву 25 жовтня (день встановлення радянської влади в Україні), а Кам’янецька   носила прізвище комунодіяча М. Фрунзе, Інститутська – В. Затонського і т. д. Переважна частина хмельничан зустріла топонімічні перейменування схвально, зате який опір чинили ті,  кому зазіхання на радянську символіку видавались вандалізмом! Редакції газет, міську раду засипали скаргами, як падолистом. Минулося. Сам час стер із пам’яті минуле, до якого немає вороття.
Нинішня хвиля перейменувань уже за теперішнього мера Олександра Симчишина  – наймасштабніша. Топонімічна комісія  міської ради, знову створена з краєзнавців, письменників, журналістів та громадських активістів, уже вдруге зібралась у цьому році, вивчаючи думки громадськості і обговорюючи пропозиції, що надійшли до міської влади надійшли і листами, і  в електронному режимі, і в усній формі. Справді, все прозоро. Чесно кажучи, до ознайомлення із списком старих топонімів я  й гадки не мала, що  вулиці рідного міста так дихають московським та «червоним»  духом.  Виявляється,  у нас  залишилося ще 134 назви  площ, вулиць, провулків, проїздів, які зберегли у своїх назвах імена Будьонного, Жукова, Уборевича, Чапаєва, Горького  і Гончарова, Суворова і Кутузова, Степана Разіна і Омелька Пугачова… Всіх не перерахувати, тому ознайомитись із топонімами старої доби,  з якими місто остаточно незабаром розпрощається, і з пропозиціями нових назв  можна на сайті міської ради: вся інформація публічна.
Як повідомив на засіданні топонімічної комісії її голова Михайло Кривак, згідно з депутатським рішенням, незабаром розпочнеться прощання із 48 назвами  вулиць та провулків.  Чесно кажучи, біографії багатьох осіб, увіковічених у вуличних хитросплетіннях, вже мало про що й говорять нинішнім мешканцям обласного центру: вулиці імені  Атерлея, Бегми,  Ричка, Уборевича, Якіра…  Громадські пропозиції  нових назв, внесених для обговорення комісією,  вивчав  і узагальнював  член комісії Анатолій Савченко. Що ж пропонують хмельничани? Імена яких осіб, назви яких подій хочуть увінчити у  нових вулицях?  Згідно із пропозиціями як особистих звернень громадян, так і колективних,  у місті з’являться вулиці  Михайла Вербицького, автора  мелодії Державного Гімну,   подільських краєзнавців  Володимира Свідзінського та Юхима Сіцінського, провідників  української соборності Степана Бандери,  Євгена Коновальця, Івана Павла ІІ, Холодноярівців,   співачки-патріотки Квітки Цісик,  митрополита Андрея Шептицького,  історика Михайла Драгоманова, гетьмана Виговського, письменника Івана Багряного… Увіковічаться у назвах вулиць й імена відомих земляків —  Володимира Глушенкова, Костя Степанкова,  Миколи Мазура, інших… З’являться й інші  топоніми: вулиці  Ракетників, Повстанська  та ін. Усі нові пропозиції – на сайті ради.
У роботі комісії не обійшлося і без курйозів:  до зали завітав  мешканець вулиці  імені М. Островського, який  відверто заявив, що не бажає жити на вулиці Ярослава Стецька, бо не знає, хто він, а накличка «Стецько»  у нього асоціюється винятково з якимось… блазнем. Втім, навіть і  про класичний твір «Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ’яненка, і персонажа комедії   відвідувач не знав.
Тож висновок єдиний: доведеться усім, очевидно, хто не знає  історії України, поринути у словники  чи хоча б зазирнути у Вікіпедію.  І прочитати біографію  видатного ідеолога  української державності Ярослава Стецька, який до останніх днів свого життя боровся за національну ідею.
Втім  майже 90 відсотків пропозицій  (а їх  понад сто), що надійшли від хмельничан, містять об’єднуюче: жити  на вулицях Героїв АТО, Сергія Параджанова,  Костя Місевича, Павла Скоропадського, Микити Годованця, на Волонтерській, Трипільській, Ніни Янчук, князя Святослава, Симона Петлюри,  Марусі Чурай,  гетьмана Мазепи,  Олександра Олеся… Загалом українські пропозиції надійшли для перейменування й  інших 86 вулиць та провулків. Чи погодяться на це містяни   — вирішувати їм.
У яку суму обійдеться перейменування, визначать депутати міської ради, приймаючи  бюджет розвитку міста на 2016 рік. Мер міста Олександр Симчишин переконаний, що такі процеси міська влада підтримуватиме однозначно. І це не лише вияв патріотизму, а й історична і  моральна доцільність.
Звичайно, нове  часто сприймається  майже вороже: декому важко прощатися із старим, бо воно звичне, тому зрозуміле.  Коли в Хмельницькому більше півсотні років існував провулок Тупиковий, нікому на гадку не спадало асоціювати його назву з розумовими  здібностями мешканців. Так само вороже поки що сприймають вісім авторів  колективного звернення  від ветеранів мікрорайону Ракове, які не бажають, аби радянську символіку змінювали на українську.
Хмельничани, все-таки, повинні усвідомити, що наше місто – візитівка краю. І коли у Хмельницькому розпочнеться довгоочікуване прощання з ідолами  імперії та вождями   і символами комуносистеми, цей процес зрушиться і по райцентрах, селах.
Бо, до прикладу, пригадую  багатюще власною історією  село Пасічна у Старосинявському району. Ще на початку року головна площа села  продовжувала носити ім’я В. Леніна, і водночас тут навколішки  земляки прощаються з загиблими героями АТО, тут, на вулиці головного атеїста, споруджено церкву, тут — школа. Який стосунок, крім історичної трагедії, має до медової Пасічної  вождь світового пролетаріату?
 А в історичному Летичеві, де похований Устим Кармалюк, де на центральній вулиці – його пам’ятник, одна з головних вулиць понад півстоліття увіковічує ім’я африканського комуніста Патріса Лумумби. А чорношкірого побратима підтримують вулиці радянських комунодіячів. І майже така картина – по всій області. Чи вартісний, насправді, цей спадок?
 Висновок, втім, єдиний: в якій Україні  хочемо жити – таку й будуватимемо. Пам’ятаймо Шевченкове: свого не цураймось.