Надрукувати
Категорія: Новини
Перегляди: 1998

 

У кожну четверту суботу листопада Україна вшановує всіх жертв страшного сталінського режиму, справжнього геноциду, який, розгулявшись по всіх селах і містах, навсібіч косив людей, не залишаючи їм жодного шансу вижити.

Під час голодомору в Україні за хвилину помирало 17 людей, за годину – 1000, а за день – 25 тисяч осіб. Загалом за ці роки загинуло приблизно 3,9 мільйона українців у – це результати останніх досліджень, наведені представниками Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України. Проте українська діаспора в західних країнах, у а також чимало європейських дослідників називають інші дані – понад сім мільйонів.

В Україні діяли 112 тисяч спеціальних більшовицьких р загонів, які, наче осатанілі, вривалися до будинків і відбирали останній харч. Крики, р у стогони, благання вперто ніхто не чув – забирали все до останньої крихти, до останнього зернятка. Люди божеволіли й р пухли від голоду, їли домашніх тварин і мишей, у  селах не було не те  що худоби, а котів і собак.

В офіційних даних УСРР зафіксовано 28 випадків канібалізму, 19 з них були в Київській області. Крім того, ще є відомості про 13 випадків трупоїдства. Під плотами падали великі й малі, важкі підводи ледь тягли мертвих і… ще живих, які, лишень похрипуючи, намагалися щось сказати… А хто їх чув: колеса скрипіли, їздовий цвьокав «уперед», а віз, переповнений тілами, повільно котився за село… Та найважче було батькам дивитися на муки своїх дітей, які, благаючи про їжу, плакали й не розуміли чому їх не чують, чому немає хліба… Є факти – свідчення очевидців, коли немовлята висмоктували собі пальчики до кісток, а матері божеволіли. Реальність поступово поглинав масовий психоз – голод руйнував людську свідомість.

…Чорні мухи нахабно кружляли над головами ще живих дітей, і їхнє життя з кожним важким видихом покидало тіло. Біль поступово минав, вони вже не плакали й нічого не просили, сон тихо огортав їхні душі, забираючи муки. Такі спогади про голодомор моєї бабусі, яка прощалася з двоюрідними сестрами, які, сильно опухлі, відходили одна за одною у засвіти. Бабуся, ще зовсім мала, не розуміла, що з ними відбувалося, проте вона ніяк не могла змиритися з тим, що їх не стало. Вона пам’ятає ту лаву, на яку клали сестер по черзі, а вона з матір’ю приходили попрощатися з ними. Та це спочатку так було, потім люди просто падали в рови, посеред доріг, на вулицях, а в їхніх знавіснілих очах застигав страшний біль, біль голодомору…

 Колискова (автор невідомий)

Ой засни, моя дитино,

Як заснула вся родина.

Спи від маку і прости

Та вже їсти не проси.

Голод більше не дістане –

Скоро сон міцний настане.

Думки в голові, як цвяхи,

І снують, мов ті мурахи.

Пригорну тебе, синочку.

Поховаю у садочку.

Ой! За що ж це мені, люди?! –

Син перед очима всюди.

Він не виросте ніколи,

Не ходитиме до школи.

Не народяться онуки,

Не зігріють бабі руки.

Ось і все… сина немає.

Тепер він мене чекає.

Вже іду до тебе, сину,

Зачекай іще хвилину…