Кінець листопада в Україні чи не найгірша пора року: холод, сирість, тривалість дня скорочується, сонця майже не видно, а цього року додався ще й коронавірус і недолугість влади у боротьбі з ним... Та найважче, що гнітять спогади про мільйони замучених голодом співвітчизників, бо ж саме на четверту суботу останнього місяця осені припадає День пам’яті жертв Голодомору. А тут вже котрий день ще й підступно шипить зі всіх інформаційних шпарин: «чорна п’ятниця», «чорна п’ятниця», «чорна п’ятниця»…

Чорна, звичайно, чорна і не лише п’ятниця. Тільки зовсім не від того, що підприємці, намагаючись заробити, зваблюють довірливих покупців нібито шаленим зниженням цін переважно на різний непотріб. А чорна від тривоги за найближче майбутнє, бо вже давно немає впевненості у завтрашньому дні, немає просвітку у наближенні миру в Україні, згасає й надія, що колись ми таки заживемо, як у Європі, збудувати яку на нашій землі перед кожними виборами беруться на словах то одні, то інші політики.

 Мимоволі напрошується запитання: а що мали відчувати наші співвітчизники у тридцятих роках минулого століття, переживаючи Голодомор? Як мали ставитися до влади, котра називала себе народною, а поводилася з людьми, як найжорстокіший окупант, бо через десять років за німецької окупації такого голоду не було. Оприлюднення ж документів НКВД напередодні Дня пам’яті жертв Голодомору несподівано розкрило ще одну трагічну сторінку тієї вселенської біди. Виявилося, що у 1937 році цей каральний орган розстріляв чиновників управління народно-господарського обліку УРСР, які за результатами перепису населення показали реальні цифри демографічних втрат України після Голодомору 1932-1933 років. Щоб якось пояснити щезнення кількох мільйонів людей у мирний час, а заодно і приховати на десятиліття цю дуже незручну для комуністів правду, енкаведисти за завданням вищого компартійного керівництва не придумали нічого іншого, як звинуватити працівників державних статистичних інституцій у «шкідництві» й спотворенні результатів перепису та в причетності до правотроцькістських організацій. Серед розстріляних був і наш земляк, уродженець Деражні Ілля Ісаакович Вейцбліт — голова відділу обліку населення управління народно-господарського обліку УРСР.

Насправді ж керівництво цього статистичного органу постраждало зовсім не через «шкідництво», а тому, що знало справжній розмір трагедії, спричиненої злочинними діями Кремля. А пізніша повна їхня реабілітація це тільки підтвердила. Та й чого там дивуватися, якщо й досі багато прокремлівськи настроєних громадян України, й нинішні очільники Росії категорично заперечують сам факт Голодомору, поширюючи фейкові нісенітниці по всьому світу. І це після того, як опубліковані тисячі і десятки тисяч свідчень тих, хто пережив Голодомор.

 А тим часом Росія почала призов чоловіків в окремих районах Донецької та Луганської областей, які отримали паспорти РФ, до своєї армії. Про це на прес-конференції заявив представник уповноваженого Верховної Ради з прав людини в Донецькій і Луганській областях Павло Лисянський. Невідомо, де саме вони служитимуть: чи у складі двох армійських корпусів, які ведуть бойові дії проти України, чи «от Москвы до самых до окраин». У цей же час випадково чи ні, але в ОРДЛО розпочалася прихована мобілізація резервістів. І діється це в умовах «всеосяжного перемир’я», яким так любить хвалитися нинішня влада, незважаючи на постійні обстріли позицій ЗСУ і загибель наших захисників.

 Як такі дії вплинуть на наміри України отримати ПДЧ (План дій щодо членства в НАТО) на саміті НАТО у 2021 році, про що заявив міністр оборони України Андрій Таран, і як вони пов’язані з цією заявою, побачимо. Адже маємо гіркий досвід, коли 2008 року в Україні була згода всіх гілок влади щодо отримання ПДЧ, але Захід піддався на шантаж Росії та відтермінував заявки України і Грузії. А вже через чотири місяці Росія вдалася до агресії проти Грузії. Тепер же і частина України окупована «старшим братом», який там відкрито набирає рекрутів до свого війська. Можливо, надання тоді ПДЧ зупинило б ці агресивні дії Росії і зберегло б життя майже 14 тисячам українців. І тоді чорноти у нашому житті було б таки трохи менше…