19 квітня Олександру Черниченку виповнилося б 47 земних років. Та 2 квітня жителі Волочиська прийшли на центральну площу міста попрощатися з героєм, заступником командира 72-ої окремої бригади, який добровільно пішов на війну.

…На центральному майдані Волочиська, де на плацу честь герою віддавали всі природні стихії: сніг, дощ і сліпуче сонце впереміш із вітром, — на вічну варту проводжали його сотні скорботних волочисців. Кожен, напевне, замислювався над запитанням: що ж потрібно мати у серці, щоб зробити такий вибір? Добровільно знехтувати смертельною пасткою війни? Це запитання й ми ставимо собі досі, з тугою спостерігаючи за перебігом кривавого побоїща, суть якого пересічній людині вже важко зрозуміти… Але ховатися за спинами, очікуючи, коли «все вляжеться», коли, нарешті, пекло перестане палати і просто сичатиме гірким димом, Олександр не зміг. Як дивитися в очі синочкові, як будувати плани на майбутнє, коли ти — мужчина, а значить, захисник?
Олександр народився у Підволочиську Тернопільської області, в сім’ї, де військова присяга шанувалася, була справою честі. Адже батько, Анатолій Черниченко — професійний військовий. Згодом, у зв’язку з батьковою службою, сім’я перебралася до Одеси, де Сашко закінчив школу. Потім була Молдова, і там молодший Черниченко закінчив сільськогосподарський технікум.
Далі — армія, і, за родинною традицією, син обрав стежку батька. Закінчив школу прапорщиків та академію Державної прикордонної служби у Хмельницькому. Отримав направлення в Чернівці. Служив на заставі, був важко поранений у 1993 році. Тривале лікування у госпіталях. Продовження служби вже у Рівному. У 2008 році у званні капітана звільнений у запас. Працював у Волочиському КП «ЖЕК».
Минулий рік став переломним у житті Олександра, коли поїхав до Рівного і написав у військовому комісаріаті заяву на фронт. Офіцера Черниченка направили до 72-ої окремої гвардійської механізованої Красноградсько-Київської ордена Червоного прапора бригади. Із січня 2015 року перебував у зоні АТО і займав посаду заступника командира з озброєння.
Загинув Олександр Анатолійович у неділю, 29 березня, внаслідок мінометного обстрілу біля села Гранітне Волноваського району Донецької області.
У героя залишились мама Валентина Василівна, сестри, дружина Оксана та 10-річний син Максим.
Священики всіх волочиських храмів взяли участь у панахиді, і молитва українською мовою об’єднувала майдан у скорботі і людській любові до лицарів України.
— Саша був безвідмовним, коли йшлося про допомогу товаришам, ремонтував техніку, яка постійно виходила з ладу, в нього були золоті руки. Коли потрібно було виконати бойове завдання, він не ухилявся, незважаючи на втому чи стовідсоткову небезпеку. Він був надзвичайно відповідальним і, як офіцер, завжди був готовий ризикувати сам, беріг хлопців… Завжди був на передовій, постійно навчав солдатів, — ділився спогадами під час мітингу-реквієму побратим нашого героя, командир підрозділу Віталій Пензей.
Не підемо з герцю,
Доки б’ється серце…
Козацькою піснею-реквіємом «Туга», яку присвятили герою учасники Волочиського народного чоловічого гурту «Збручани», проводжали нескореного українця земляки.
Героям — слава…
За рік, з початку війни, Хмельниччина попрощалася вже з 59 воїнами-подолянами. Проте тих, хто зник безвісти, у цьому переліку немає…