У неділю полинуть у небо врочисті великодні передзвони. Мелодію цю називають голосом живого Бога, і в ній кожен українець чує поклик любові. Бо ж Бог і є любов, яка для нас відкрилась по-новому: любов’ю до рідної землі, патріотизмом добровольців, милосердям і благородством народу нашого. Тисячі українців — наших синів, батьків, чоловіків — зустрінуть Великдень далеко від домівок, на кривавому сході, в окопах та бліндажах, і не під перегук дзвонів, а під кулями та вибухами. І вся Україна у день Воскресіння Христового молитиметься за наших захисників.

Війна потребує не лише воїнів, а й духівників, які своїми молитвами зміцнюють дух воїнства, і місіонерами Божого слова стали капелани — військові священики, довіра до яких на фронті така ж велика, як і потреба у них.
Авторитет духовних провідників, фактично капеланів, ще серед козаків у XVI-XVII століттях, був надзвичайно високий. Їх роль особливо підсилювалася під час активних бойових дій, визвольних воєн. Показовою є участь капеланів у трагічній для України битві під Берестечком (червень 1661 року). Капелани були і в загонах УПА. Нині капелани — знову на війні, і для наших воїнів стали і духовною, і психологічною підтримкою.
Для настоятеля Хмельницького храму Всіх Святих Українського Народу УГКЦ отця Віталія Футорського (Тернопільсько-Зборівська єпархія) цьогорічний Великдень особливий: 33-річний священик став капеланом УГКЦ.
Він народився у містечку Козова на Тернопільщині. Ще підлітком прислужував у храмі УГКЦ, і настоятель отець Дмитро Долішняк був для нього взірцем служіння. Закінчив Чортківську духовну академію, отримав посвяту як дяк-регент катехит, потім — сім років навчався у Тернопільській вищій духовній семінарії УГКЦ імені патріарха Йосифа Сліпого. Навчався три роки в Римі у Папському інституті Східного права, став богословом і
в 2010 році повернувся в Україну. Важливим екзаменом на громадянську зрілість стала Революція гідності, коли на Майдані патріотично налаштовані священики молитвою підтримували українців у години пекельних протистоянь.
Отець Віталій ніколи не брав до рук зброї, але за час чотирьох поїздок у зону АТО, які тривали по два тижні (від грудня минулого року — по квітень нинішнього) жив з бійцями у бліндажах, і нерідко під свист куль і вибухи снарядів проводив служби, сповідав, причащав, благословляв, хрестив… Цьогорічну новорічну літургію разом із священиком Андрієм Шалаєм (УГКЦ) провели під гул канонади, на передовій, біля Дебальцевого. Каже, що від бійців і самі багато чого навчились, а служби Божі на фронті необхідні нашим воїнам, які, справді, моляться і просять у Бога опіки.
Днями священик повернувся з чергової поїздки із зони АТО, цього разу — з Луганщини, аби провести Великдень із вірянами рідного храму, який будував разом з хмельницькою громадою, за підтримки митрополита. Два роки тому храм був освячений, а отець Віталій став його настоятелем.
Наша нинішня розмова — про місію духівника у непрості для України і кожного з нас часи. Для отця Віталія такими духовними випробуваннями стали місіонерські поїздки на Донеччину і Луганщину — на передову. Каже, що Господь проводить його саме у ті місця, де він був найпотрібніший.
— Отче Віталію, як Ви стали капеланом?
— Спочатку була поїздка наша з Андрієм Шалаєм, священиком із Зарваниці, моїм побратимом, у зону АТО в грудні минулого року. Те, що ми побачили під Дебальцевим, у
128-ій гірсько-піхотній бригаді, яка дислокувалась у районі Дебальцевого і Попасної, спілкування з нашими бійцями зміцнило нашу віру в те, що присутність духівника на фронті дуже важлива. Служби ми проводили вдень, щоб не запалювати світла. Ми відвідували батальйони, де за час війни не було капеланів. Найчастіше і причащали, і сповідали фактично під кулями. Бійці просили, щоб ми ще приїхали, тому що їм набагато спокійніше, коли є серед них священик. Вже після першої поїздки хлопці до мене дзвонили і питали: «Отче, коли знову виїжджаєте до нас?» Тому незабаром були друга, третя, четверта поїздки...
Після другої поїздки я отримав благословення митрополита на капеланське служіння. Тому що капелану простіше долати блокпости, військові точки, маючи відповідне посвідчення, бо документальний супровід необхідний, щоб дістатися до передової.
— Де ви побували? Які враження від передової, від спілкування з нашими хлопцями?
— Ми з капеланським служінням відвідали 12 місць. Працювали у Щасті, Старобільську, Дебальцевому, Геєвці, Новому Айдарі, Сіротині, Лисичанську, Станиці Луганській, Кримському, Золотому, інших містах і селищах, де були «гарячі» точки, і де присутність духівника дуже важлива. Звісно, не всі солдати були нашими прихожанами, багатьох важко було схилити до сповіді, причастя, але згодом хлопці переконалися, що ми приїхали на передову не піаритись, а бути поряд з ними у важкі дні, години… Згадував слова Христа: «Я не прийшов до вас, аби ви Мені служили, а прийшов служити вам…» Розумієте, життя під кулями і снарядами, у розтрощених бліндажах дуже швидко перевіряє людей на якість, на людяність. Там надзвичайні ситуації стають нормою… А віра Господня стає духовним щитом. Бо подумки бодай, але на війні усі моляться… Пригадую, як після того, коли ми освятили бліндажі, поблагословили хлопців, за якийсь період часу був обстріл: навколо розбита, обгоріла техніка, руїни… Радію тим Божим дивам, що ніхто не постраждав, усі залишились живими. Можна по-різному трактувати все це, але, до речі, з батальйону, де ми проводили літургії, сповідали, причащали бійців, справді, ніхто не загинув… Розумієте, психологічну напругу війни не збагнути, коли живеш у мирі. В Станиці Луганській на очах солдата заживо згорів його найближчий друг. У хлопця стався нервовий зрив, він плакав, звинувачував себе, що залишився живим, поривався голіруч добратися до ворожих укріплень… Я в прямому значенні слова майже годину ловив його по селу. І таки зумів допомогти йому висповідатися, причаститися. Я розумію, яка велика робота чекає на священиків, коли наші хлопці повернуться з цієї страшної війни… І ми, капелани, а в зоні АТО таких зараз немало, особливо греко-католиків, з Київського патріархату, баптистів, знаємо, як із демобілізованими бійцями працювати надалі, що їм потрібно. Бо самі пройшли через подібні випробування.
— А як реагували на присутність «чужих» місцеві громади, священики місцевих храмів? Можна говорити, що українське примирення може настати найближчим часом?
— Це важкий процес, адже місцевому населенню роками «вбивалися» в голову провокаційні речі про те, що ось прийдуть із заходу бандерівці, убивці, силоміць перехрестять, наведуть «бандерівські порядки» і т. д. Для мене це — нонсенс, адже, до речі, моя дружина Олена — кримчанка. Але тотальна антиукраїнська пропаганда на сході вражає. У Лисичанську ми з отцем Андрієм вирішили відвідати місцевий храм. Звісно, всі церкви — Московського патріархату. Ми помолилися, у святилищі віддали поклони Таїнствам Христовим, але були вражені, як агресивно налаштовані місцеві бабусі: «Чого ви сюди прийшли? Треба брати благословення в нашого батюшки, щоб помолитись!..»
Але я зрозумів найголовніше: попри все ми, священики, маємо йти до людей з великим терпінням і любов’ю. Бо через духовного провідника Бог промовляє до людини, яка потребує душевної допомоги. Тому поїздки на схід — це мій обов’язок перед Всевишнім. І я вчуся цей обов’язок виконувати чесно, духовно зростати, дослухатися до голосу Бога в усьому. Завжди на перше місце ставити тільки Бога, і життя буде світліше, чистіше.
Христос воскрес — воскресне Україна!