Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 391

Тисячі українців, рятуючись від війни, із діточками подалися світ за очі. У країнах Євросоюзу вони знайшли співчуття, підтримку та прихисток. Гостинною для біженців стала італійська земля, де зустрічають українців не лише волонтери, а й наші заробітчани.

Пані Оксана із тих українок, яка вважає Італію другою батьківщиною. Адже понад двадцять років проживає і працює у містечку Азіаго. Матеріальна скрута змусила її поїхати на заробітки у чужу країну. Їй так хотілося допомогти батькові, який тяжко хворів. Вона, тоді ще дев’ятнадцятирічна дівчина, не цуралася будь-якої роботи. Тяжко й сумлінно трудилася, траплялися і прискіпливі, і вередливі господарі. Вивчала італійську мову, бо була впевнена — це шлях до нового, цікавого життя.

Свого судженого Оксана зустріла в Україні, та все ж залишилася в Італії. Уже дбала про благополуччя двох донечок, які підросли і навчаються у місцевій школі містечка Азіаго.
Страшна звістка про війну в Україні вкрай засмутила і приголомшила Оксану. Там, у милому серцю краї, залишилася її рідня. Запраглося їй чимось допомогти стражденним землякам. І відразу ж знайшла однодумців — разом із італійськими волонтерами вантажила фуру гуманітарною допомогою. А згодом пані Оксана допомагала біженцям адаптуватися в чужому краї. Ніколи не рахується зі своїм часом, поспішає з українцями у лікарню чи аптеку, аби допомогти подолати їм мовний бар’єр.
Горе і страждання, що посіяли на українській землі «визволителі», зачепило італійців. Чимало із них стали волонтерами. Сеньйора Емануела, успішна жінка, теж зголосилася допомагати біженцям, яких гостинно й привітно зустрічає, дбає про їхнє комфортне проживання.
На жаль, сюди приїхали й діти без батьків. Війна їх осиротила, зруйнувала домівки, відібрала щасливе безтурботне дитинство.
– Прагнемо, щоб дівчатка та хлопчики відволіклися від пережитого. Намагаємося для дітей влаштовувати цікаве дозвілля, — розповідала сеньйора Емануела. — Є у нас льодова арена, де вони займаються фігурним катанням, грають у хокей. І найбільшу радість маю від того, коли усміхаються українські діти.
Щотижня українці збираються, аби поспілкуватися, розповісти про пережите, донести гірку правду іноземцям. Історія Ольги з Маріуполя більш моторошна,
аніж фільм жахів. Вона донині дивується, як із сином вціліла в тому пеклі. Довіку не забуде семирічного хлопчика, який копав яму для своєї матері. А потім приносив на могилу хлібчик, бо, казав, що його матуся хоче їсти. У підвалі, де ховалися від обстрілів та бомбардувань, помирали люди, а вороги не дозволяли їх поховати за християнським звичаєм. Моторошно Ользі згадувати, про те, як тілами мирних мешканців, убитих і замордованих, було устелено усе навкруги. Агресори спалювали невинно убієнних людей у крематоріях, знищуючи сліди своїх злодіянь...
Містечко Азіаго, де проживає 6 тисяч жителів, розташоване на висоті 1000 метрів над рівнем моря і оточене високими горами та густими лісами. Все ж муніципалітет славиться своєю органічною сільськогосподарською продукцією, зокрема, різновидами найпопулярніших у світі сирів.
Мешканці містечка, гостинні та доброзичливі, намагаються огорнути турботою біженців. Скажімо, сеньйор Антоніо прихистив українців у своєму триповерховому будинку. Окрім того, повсякчас піклується, аби в ньому було тепло та затишно.
...Коли вирушаю додому, то Антоніо погоджується відвезти мене до Бассано. Звідти прямують автобуси в Україну. Ось уже тридцять років у містечко приїжджають заробітчанки, аби передати посилку на батьківщину чи навідатися до рідні.
Від звивистої вузької дороги у горах — запаморочливих серпантинів, крутих поворотів стає лячно, проте не минає години, як ми опиняємося на рівнині. Хоча середина квітня, але у Бассано вже панує літо. Зелені оливкові сади, пальми, різнобарвні квіти, залиті гарячим сонячним промінням. А над головою мирне неба — найбільша земна благодать...
Поважний сеньйор наче читає мої думки, намагається зрозуміти, чому я попри війну і небезпеку повертаюся в Україну.
Прощаємося. У сеньйора Антоніо бринять сльози. А я плачу від невимовного болю за рідну багатостраждальну землю, зрошену кров’ю захисників. Найближчі сусіди встромили ніж у спину, а несподіваними друзями стали люди з далеких країн, проявивши милосердя, прихильність і турботу.

На фото: сеньйора Емануела з українськими дітьми;  пані Оксана з доньками.