Якими ж вони були щасливими! Шкода, що так недовго. Клята війна внесла у розмірене життя пекельні свої корективи: вона залишалася з трирічним синочком, він поповнив небесний стрій, і… навіть тіла не вдалося привезти. Нема могили, щоб виплакатися-викричатися, аби виснаженою вкотре повернутися додому і усміхатися до маленької кровиночки. Хмельничанка Тамара Яніна — вдова азовця, яка, переживаючи свою втрату, стала символом надії для сімей загиблих бійців полку «Азов» та прикладом стійкості, що надихає.

«В добрих справах я віднайшла новий зміст свого життя. Це наповнило мої дні сенсом. Ці люди стали рідними. І мені дуже хочеться про них дбати. Але... якби я сама не залишилася вдовою з трирічною дитиною на руках, я б ніколи, мабуть, цим не займалася. Все йде через власний досвід...»
Тамара познайомилася з Олексієм у березні 2017 року в Інтернеті й одразу ж зрозуміла, що зустріла свою людину. 2 червня Олекса, як його називала дружина, зробив їй пропозицію, а вже
23 серпня пара розписалася. «Олекса, чемпіон світу з тайського боксу і України з кікбоксингу, підкорив своєю силою духу, мужністю, чесністю і гострим розумом. Мені не треба було ані білої сукні, ані пишного весілля, я просто хотіла бути його дружиною». Відміряв Всевишній лиш кілька щасливих років подружнього життя, прирікши на вдовину долю Тамару Прекрасну, як називав її коханий.
…Дві доби, що здавалися вічністю, з Олексієм не було зв’язку, а 9 квітня страшним громом серед ясного неба в телефонній слухавці прогриміла найстрашніша звістка. «Спочатку сил пережити втрату не знаходилося. Я дізналася в п’ятницю надвечір. Ту ніч ледве пережила. Наступного дня шукала людей, які б або спростували звістку про загибель, або підтвердили. І мені підтвердили побратими...
Я вела сина в садок, щоб він не бачив моїх сліз. Сама верталася додому, лягала на диван, скручувалася калачиком і плакала, доки не засинала. Все просила, щоб він наснився. А він не снився і не приходив. Нікого не хотіла бачити, просила не дзвонити мені. Приблизно так тривало до 2 травня — саме в той день зрозуміла, що потрібно допомогти таким самим родинам, як я. Жінкам, які втратили своїх рідних чоловіків у Маріуполі, в яких на руках залишилися малі діти, як мій син. Вони не можуть вийти на роботу через закриті дитячі садочки, вони вже не отримують зарплату чоловіків. Через надскладну ситуацію в Маріуполі вони не можуть поховати тіла чоловіків і оформити документи про смерть, тож відповідно не можуть оформити пенсії і виплати. За що їм жити? І якось усе саме собою пішло.
Я запитала в нашій групі родин загиблих героїв, кому потрібна якась допомога. Звернулися кілька дружин зі скромними запитами. Почала в Інтернеті викладати пости з родинами, про кожну окремо».
За тиждень Тамара разом з небайдужими, як відгукнулися, закрили потреби чотирьох родин.
«Я безмежно вдячна всім людям. Без них я нічого не варта. Я — як провідник між тими, кому потрібна підтримка, і тими, хто хоче підтримати. І це — прекрасні українці. Милосердні, чуйні, добрі, уважні, дбайливі і турботливі. Тільки такі мене оточують».
Тамара Яніна і раніше працювала на Перемогу. Будучи колекціонеркою старовинних строїв, разом із фотографинею Веронікою Ковальчук у кінці березня розпочали фотопроєкт «Нескорені», покликаний підняти бойовий дух як хлопців на фронті, так і хмельничан тут, у тилу, показати красу і силу українок. Частину виручених коштів спрямовують на підтримку ЗСУ.
«Коли показала ці фотографії чоловікові, він написав, що йому вони дуже подобаються, і що я — молодець. Згодом він показав ці світлини комбатові, і той був «у захваті». Так я зрозуміла, що ми все робимо правильно, що це — потрібно.
Допоки дбаємо одне про одного, нас не скорити. Бо ми — Нескоренні! Дякую вам, люди, ви — ЛЮДИ».