Кажуть, людина — творець своєї долі. Це якраз і про Наталію Мазур, адже життєва стежка склалася у неї так, як вона цього бажала. Все збулося, про що мріяла, до чого прагнула. А от поетесою, письменницею та казкаркою і не сподівалася стати, проте у зрілому віці захопилася творчістю. 

Любов до точних наук привела Наталю, тоді ще юну, до Тернопільського фінансово-економічного інституту. В студентські роки зустріла свого судженого Андрія. Отримавши диплом, повернулася із чоловіком у рідне містечко Дунаївці.
Понад двадцять років працювала на суконній фабриці економістом, а коли підприємство перестало існувати, то залишилася без роботи. Якраз і єдина донечка вилетіла із сімейного гніздечка, ставши студенткою, поїхала навчатися до Львова. І внутрішню порожнечу, зізнається Наталія Павлівна, відчувала не через те, що стала безробітною, а сумувала за донькою, яка раніше завжди була поряд. Все ж душевний спокій знайшла, занурившись у світ поезії. Поетичні рядки легко лягли на папір, як і у далекі шкільні роки. Проте тоді перші спроби віршування так і залишилися у шухляді стола.
Окрім поетичних збірок, світ побачили дві пісенні з нотами. Багатьом композиторам припала до душі лірика Наталії Мазур, і вони залюбки поклали на музику її вірші.
Звісно ж, є і пісні, які присвячені найріднішим. Тож була втішена, коли донька Тетяна, хоча і без професійних навичок, майстерно створила музичні відео, зокрема, на свою улюблену «Старенький музикант», яку виконав хмельничанин Іван Пустовий.
— Кожна людина володіє талантом, подарованим Богом, — упевнена Наталія Павлівна. — Моя донька захопилася в’язанням гачком із бавовняних ниток. Ще у дитинстві, від моєї мами Таня перейняла це непросте ремесло. І не втомлюється дивувати своєю майстерністю, створюючи ексклюзивні речі для затишку в домі, стильний одяг та аксесуари. Для неї це заняття швидше для душі, аніж заради заробітку.
Онуки, промінчики сонця в житті, підштовхнули Наталію Мазур до написання казок. З’явилося в неї нестримне бажання їх здивувати, зацікавити своїми розповідями про фантастичних героїв. І їй, бабусі, це вдалося. Ще й зважилася Наталія Павлівна надіслати свої дві казки на міжнародний конкурс, який відбувся у Берліні. Вони, як найкращі, увійшли до збірки сучасних казок німецькою мовою. У тому ж 2020 році знову раділа творчому успіху. Книга «Казки самшитової алеї» здобула перемогу в літературному конкурсі «Коронація слова».
А збірці «Забавлянки» віддала понад п’ять років кропіткої праці.
— Це віршовані твори для дітей, які впливають не лише на духовний, а й фізичний розвиток дитини, бо супроводжуються відповідними рухами та жестами, — пояснювала Наталія Мазур, — створюють малечі радісний настрій. До книги увійшли такі, що сама вигадала, та народні, які зібрала, зокрема, «Подоляночка», знайома з дитинства. Ще наші пращури знали, як забавити дитину ігровими піснями, коли не було телевізорів та мобільних телефонів. Після ретельної перевірки етнографами на автентичність книга все ж побачила світ.
Моя співрозмовниця, до речі, наша багаторічна читачка, не лише залюблена у слово, а й у квіти. Навіть коли подружжя з маленькою донечкою довгенько поневірялося по чужих кутках, то Наталія намагалася прикрасити житло. На підвіконнях у горщиках кімнатні рослини радували яскравими кольорами. Яка була радість, коли збудували омріяний будинок, а господиня його огорнула та обарвила різноманітними квітами. Є і справжній розарій, виплеканий її руками.
— Троянди, хоча і вибагливі, бо вимагають уваги, але дивовижні та розкішні квіти, — зауважила Наталія Мазур. — Невдовзі і вони розквітнуть…
Уже літо-літечко прилинуло і зачаровуватиме квітковим дивом. Проте смуток і тривога душу проймає, бо ця чарівна пора року, як і весна, з гірким присмаком війни, що принесла горе та страждання. Українці поспішали покинути вщент зруйновані міста та села, шукаючи для своїх донечок та синочків порятунок. Знайшли вони прихисток і в Дунаївцях.
Поспішала, і не раз, до вимушених переселенців пані Наталія не лише із творчим доробком ознайомити, а поділитися душевним теплом. Залюбки діти слухали вірші--- та казки із книг. Ще й розважалися під веселі руханки — у супроводі музики, наспівуючи забавлянки. А допомагали Наталії Павлівні її онуки Андріана та Діана, які знають чимало бабусиних ігрових пісень.
У дітей із різних куточків України — Харківщини, Чернігівщини, Сумщини, Київщини — залишилася на згадку книга «Казки самшитової алеї», подарована автором Наталією Мазур.
Матері були схвильовані та розчулені такою увагою до переселенців. «Можна, я обійму вас?», — якось несподівано сказала Наталії Павлівні молода матуся.
— Такі слова мене вкрай зворушили. «Авжеж, ми всі рідні. Нема чужих», — відповіла їй. Жаль, та нині в нас, українців, багато болю та сліз, і всі ми прагнемо підтримки та любові.