Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 505

Золота медаль, з якою Ірина закінчила середню школу, давала їй можливість спробувати свої сили для вступу в більш престижний навчальний заклад, але зупинилася на педінституті. Кам’янець-Подільський, після Львова, був і є справжньою скарбницею пам’ятних шедеврів архітектури, природних витворів і ландшафту на теренах України. Тут непотрібно було переконувати в історичній правді. Тут історія говорила сама за себе. Тож Ірина зрозуміла, що Україна починається тільки тут, і велич народу, який створив це і десятки інших унікальних місць, беззаперечна.

Про що може мріяти випускник вишу? Звісно, про хорошу роботу. З такими думками і дипломом повернулася Іра в рідні Ярмолинці. Проте працевлаштуватися за спеціальністю виявилося непросто. Після кількох років очікувань і пошуків робота таки знайшлася. Однак для її виконання не потрібно було вищої освіти. Сім’я, що приїхала з далекої Африки, запропонувала роботу зі стабільним заробітком. Отож невдовзі жінка військово-транспортним літаком відлетіла до Луанди, бо пасажирського сполучення з невідомою Анголою Україна на той час не мала. В інтелектуальному плані Ірина знала про Анголу стільки ж, скільки ця країна про неї.
Десь аж за екватором приземлився залізний птах на борту з чотирма пасажирами в столиці Луанді. Ірині запропонували кілька вакансій, із яких вона вибрала посаду адміністратора готелю. В ньому тоді мешкали пілоти, моряки, лікарі та шукачі пригод і заробітків із колишнього Радянського Союзу. До речі, в Анголі охоче приймали на роботу наших людей, котрі вирізнялися працелюбством і відповідальністю. Іра отримала своє житло в цьому ж готелі на п’ятому поверсі. З висоти вона щоранку спостерігала за сім’єю аборигена, який проживав неподалік. Дружина з чоловіком ночували в бамбуковій халупі, а діти покотом — просто неба. Вранці зазвичай Іру будили папуги своїми верескливими голосами. З сумом пригадувалися співи соловейка й цвірінькання горобців. А яку б розкіш мали ластівки серед хмар різних комарів, що роїлися в повітрі. Та особливо небезпечними були саме малярійні, — Ірині двічі довелося рятуватися від цієї напасті в лікарні.
Друзів якось не знаходилося, а знайомі радощів не приносили. Десь щось у світосприйнятті дало тріщину й жінка відчувала себе все важче. Як птахи збираються у вирій, так і вона шукала серед знайомих уже екіпажів тих, з якими могла б повернутися додому. Не вражала екзотика, цілорічна плюсова температура та стабільні заробітки. Адміністрація готелю була дуже вражена намірами Іри розірвати контракт, обіцяючи навіть деякі преференції, припускаючи, що причиною була зарплатня. Працювати Іра вміла і хотіла, але ностальгія за домом, за рідними, за мовою переважили ангольську гостинність.
Два роки в країні, яка тільки-но спинається на ноги, залишилися позаду. Нарешті Іра на борту літака прямує додому. Без пригод дістається до рідної Одеси. Знайомий екіпаж потискає руки і віддає честь, шануючи знайомство із землячкою на теренах напівдикої і чужої країни. Проте не так просто було з митниками, ласими до хабарів, які знали звідки і з чим повертається жінка. Один із них не давав спокою їй, увесь час прискіпуючись. Контроль пройшли всі, хто на той час був, а митники все вишукували причини для затримання. Повертаючись після здавання вантажу і літака для обслуговування, льотчики, щиро здивовані, зупинилися біля розгубленої Іри, щоб допомогти. Рішення визріло досить швидко: всі враз заметушилися, поклавши її на покривало, один обмахував газетою, інший обприскував водою з пляшки, а ще двоє побігли по кабінетах, аби викликати швидку. Збіглися і митники, і їхнє керівництво. З сиреною примчала невідкладна допомога. Лікар швидко оцінив ситуацію, і за мить Іра на ношах із речами в супроводі військових льотчиків опинилась у кареті швидкої. Коли вона рушила, льотчики повернулися до злощасного митника, і всі четверо продемонстрували жест, образливий для справжнього чоловіка. Здається, всі все зрозуміли. А чи всі?