Надрукувати
Категорія: Любисток
Перегляди: 906

Для Лади і Івана Марченків діти — сенс життя, їхня радість та гордість. А ще вони вважають себе щасливими, бо зуміли стати рідними для сиріт, підкоривши їх прихильністю та довірою.

Згадала Лада Григорівна, як уперше побачила Тарасика, розгубленого та пригніченого. Хлопчик втратив маму та старшого брата, які трагічно загинули. Не знала, які слова підібрати, щоб втішити сироту. «Тітонько, ви так схожі на мою маму», — несподівано сказав хлопчик і пригорнувся до чужої жінки.
Хоча рішення про усиновлення завжди непросте, але подружжя прийняло його легко. Адже шестирічний Тарасик із першого погляду став рідним не лише для неї, а й для чоловіка Івана Івановича.
У підлітковому віці сина наче підмінили — школяр потрапив під поганий вплив однолітків. Впевнений у своїй правоті, Тарас не хотів прислухатися до слушних порад батьків. А їм довелося докладати чимало зусиль, аби сина повернути на правильний шлях.
Якраз тоді подружжя вирішило прихистити у своєму домі ще й дівчинку.
— Ми радились із Тарасиком, — розповідала Лада Марченко. — Син зрадів, сказав, що допомагатиме її бавити. І захотів із нею познайомитися. Ми втрьох приїхали у дитбудинок. Звісно, Тарасик був розчулений і вражений від побаченого: без мами нелегко живеться сиріткам. І захотілося синові якомога швидше забрати нашу Євгенію із дитбудинку, бо вдома найкраще. Якщо Тарасик відразу ж горнувся до мене, то чотирирічна Женя навіть слова промовити не хотіла, відверталася, була колюча, як їжачок.
Та все ж Лада Григорівна не втрачала надії, що знайде ключик до дитячого сердечка дівчинки, яка уже встигла набідуватися. «Ви уже п’яті, які для Жені намагалися стати батьками. Думаєте, що тут принцес видають?», — якось сказала працівниця сиротинця. Проте докори не зупинили Ладу Григорівну, все ж їй вдалося вмовити дівчинку погостювати у її домі.
Однак гірке минуле ніяк не полишало маленьку Женю. Вона здригалася від будь-якого шуму, навіть звуків пилососа. Не сприймала главу родини Івана Івановича, який навіть не смів наблизитися до дівчинки, бо вона його боялася.
Подружжя переконане: любов’ю і турботою можна усе змінити. Так воно і сталося. Дівчинка переборола свої страхи та змінилася до невпізнання. Зуміла стати принцесою — чемною, спокійною та розсудливою. Уже з нетерпінням чекала повернення з роботи татуся, аби з ним погомоніти, похвалитися вишивкою бісером, якою захопилася в дитинстві та не полишила цю кропітку, але захоплюючу справу. Нині вісімнадцятирічна Євгенія опановує професію перукаря.
Було втішене подружжя й тим, що діти зростали співчутливими. І Тарас, і Євгенія радо прийняли Богдану, яка в чотирнадцять років залишилася без батьків.
— Через півтора року донька вирішила поїхати на навчання, та не повернулася додому, — продовжувала Лада Григорівна. — Це її вибір. Хоча й ми були у скрутний час з Богданою, але вона нам нічим не зобов’язана. Радіємо, що сирітка зуміла достукатися до своєї родини — бабусі, сестри і брата та знайшла з ними спільну мову.
Син Тарас, повернувшись із строкової служби в армії, на втіху батькам, став цілеспрямованим, відповідальним та вольовим. Проте йому знову довелося одягнути військову форму, поповнивши ряди добровольців. Адже буремний 2014 рік зруйнував усі його плани щасливого та мирного життя. Не зміг Тарас спокійно сидіти вдома, а поїхав на схід боронити від посягань ворога рідну землю.
Не сподівалися батьки, що суворі фронтові будні вплинуть на вибір професії сина і він вирішить присвятити своє життя військовій справі. Повернувшись із зони АТО, вступив до Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, закінчивши її у 2021 році. І знову війна, але повномасштабна, жорстока, із запеклими боями, бо вороги намагаються розшматувати Україну. Уже понад три місяці знову на лінії вогню — батьки, бабуся та сестра живуть у тривозі, чекають звісточки, бодай коротенької, від Тараса, підтримуючи його у щирій молитві.
Лада Марченко часто навідувалася до Крупецького ліцею, коли навчалися її діти. А не так давно знову переступила поріг закладу, де відбулася зустріч із матерями, дружинами, чиї сини та чоловіки виборюють Перемогу. Сприяла організації цього заходу мисткиня із Нетішина Світлана Лелях. І волонтерам, і селянам громади, які не забувають про мужніх захисників, Лада Григорівна висловила слова вдячності:
— Їм, відважним воїнам, виснаженим запеклою боротьбою за рідну землю, як ніколи потрібна підтримка і допомога. Хочеться, щоб найшвидше настала та щаслива мить, коли ми обіймемо своїх найдорожчих синів та чоловіків.