Фатальна мить украй змінила життя двадцятирічного Олега Михайловського. Після нещасного випадку так і не зумів стати на ноги. Однак слабке здоров’я не стало на заваді дістатися до вершини своєї мрії. Невтомно трудиться, майструючи унікальні вироби з дерева, які часто міцному і здоровому не під силу.

Хоча від того трагічного літнього дня минуло двадцять років, та Олегу пережите згадувати нелегко. На пішохідному переході його збила машина. І майбутнє життя, таке багатообіцяльне і щасливе, враз померкло.
Навіть після тривалого лікування в різних клініках юнак уже самостійно не зміг пересуватися. Проте Олег не змирився з діагнозом лікарів і докладав неймовірних зусиль, займаючись на тренажерах, змайстрованих батьком. Тоді ще вірив, що недуга відступить.
Часу даремно не гаяв, ще й багато читав, малював. Коли ж з’явився комп’ютер, то не лише з друзями спілкувався в соціальних мережах, а й знайшов для себе улюблене заняття. Побачивши мініатюрний будинок із бамбука, вирішив спробувати його змайструвати.
 — Моєму татові теж сподобався цей задум. Він порадив мені виготовити цей виріб із очерету, на який багатий наш край.
 І поринув Олег у роботу, клопітку та витончену, майже ювелірну. Хоча ані проєктуванням, ані будівництвом не захоплювався, та й навчався у технікумі громадського харчування, проте вдалося створити омріяний виріб, який не лише йому сподобався, а й батькам та друзям.
Захопився ще й створенням копій храмів. Очеретяні церкви Олега Михайловського милували і дивували шанувальників рукотворного мистецтва на різних виставках. Але йому, талановитому і беручкому до роботи, праглося, окрім красивого, майструвати ще й корисне. Та спершу довелося випробувати себе в різних професіях.
 Здавалося б, Олег знайшов ключ до сімейного щастя, проте через три роки змушений був розлучитися. І, розчарований та засмучений, вирішив відволіктися від життєвих проблем, поїхав у Вінницький реабілітаційний центр. Відвідував курси, вивчаючи флористику. Давнє квіткове мистецтво захопило Олега своєю красою. Проте, закінчивши курси флориста, погодився попрацювати касиром у супермаркеті. Дорогу до робочого місця долав легко, адже міський транспорт у Вінниці пристосований для перевезення людей з обмеженими фізичними можливостями. Все ж думками линув до отчого порога. Та й батьки сумували за сином, з нетерпінням чекали його повернення.
 Коли через півтора року приїхав у рідне містечко, то вирішив прислухатися до брата Віталія. «Я — із двійнят, і як він, спробував стати програмістом. Невдовзі зрозумів: не моє».
Втім бажання розвиватися та пізнавати нове в Олега не вичерпалося. Коли ж знайома запропонувала змайструвати менажницю, то взявся до роботи.
— Це дерев’яна тарілка, розділена перегородками на декілька відсіків та використовується для різних страв, — пояснює Олег Михайловський. — А це дозволяє розмістити різну їжу, не змішуючи між собою, — асорті з солених чи маринованих овочів, морепродуктів чи нарізок — сирної, м’ясної, рибної.
 Хоча тоді, понад два роки тому, ще не був упевнений, що справиться, але не відмовився від замовлення. Роботою захопився настільки, що забував про відпочинок. І звичайна дерев’яна дошка в умілих руках ожила, набула ідеальних форм.
Нині майструє не лише менажниці, а намагається здивувати виробами-новинками. Подвір’я прикрасив дерев’яною декоративною криничкою, виготовляє столики, табуретки. І найголовніше те, що його підтримують батьки, допомагаючи реалізувати починання, додаючи впевненості, віри у свої сили і талант. І Володимир Трохимович, і Олена Борисівна пишаються сином, який знайшов улюблену справу, що захопила і наповнила його життя новим змістом. Та попри все Олег Михайловський, живе без образ, без гніву, зі світлими помислами. А тепло долонь і серця вкладає в унікальні вироби з дерева, які радують поціновувачів його майстерності.