Якщо материнське серце таїть найбільше переживань за рідну дитину, то серце Антоніни уміщує в собі увосьмеро разів більше. І поряд з тривогою за кожну, нехай і дорослу, дитину, воно віддає нескінченну любов, яка живить всю їхню велику родину.
– Тепер, коли разом збирається вся наша сім’я, за обіднім столом 23 людини. Такі дні для нас із чоловіком дають відчуття найвищого щастя, – розповідає Антоніна Марчук із села Мислятин на Ізяславщині.
– У нашому селі ще одна сім’я – Франкових – виховала десятеро дітей. Ми з чоловіком – восьмеро. Є й сім’ї, в яких по п’ятеро діток. У нинішній час це рідкість. Батьки бояться, мабуть, що не зможуть дати раду, забезпечити, вивчити. Але якщо Бог дав діток, то обов’язково дасть сили вивести їх у люди, – продовжує співрозмовниця.
Антоніна згадує, як у дитячі роки заздрила тим одноліткам, у яких були брати і сестри. В неї ж один лише брат, молодший на дев’ять років. Жодних спільних інтересів. А ось за кілька хат по їхній вулиці було шестеро дітей. Туди і бігала частенько проводити вільний час, защораз думаючи про те, як їм пощастило з «компанією».
Із Леонідом, своїм майбутнім чоловіком, були знайомі ще в школі. Та «помітили» одне одного значно пізніше. Почали зустрічатися, а згодом зіграли весілля.
– Коли ж народилася наша перша донечка Віточка, ми були безмежно щасливі. Через два роки лелека приніс нам Оксаночку, ще за рік – Сашка, за ним – Володю. Через два роки знову зросла наша сім’я – Іриночка з’явилася на світ. Ще через три – Наталочка, потім – Мирослава, у 2000 році народився Діма.
«Не слухай чутки. Своїх дітей виховуємо самі. Вони – доглянуті, розумні. Вони – наше життя, – говорив мені Льоня. – Побачиш, нам ще будуть заздрити, що маємо таку велику дружну родину».
І справді, хоч дорослі діти живуть тепер у Рівному, Києві, дорогу до батьківського дому не забувають.
– У нас склалися свої родинні традиції: обов’язково на мій, на Льонін день народження, на Різдво, на Великдень, Трійцю – всі з’їжджаються, маємо святкувати разом. Обов’язково разом саджаємо город, копаємо картоплю, буряки. Діти знають, що повинні допомогти. І коли такою командою працюємо, то й справді можна по-доброму заздрити.
– Та, коли діти були малими, мабуть, мусили багато в чому собі відмовляти? – запитую багатодітну маму.
– Якщо скажу, що було легко – це не так. Був час, коли мали одразу троє студентів. Зібрати сумку кожному, дати якусь копійку. Та ми не панікували. Тримали багато худоби, город – все це допомагало виходити з тяжкої ситуації.
І не варто думати, що ми з чоловіком були занурені лише в домашнє господарство, – продовжує Антоніна. Обоє вели гуртки в клубі, брали участь у художній самодіяльності. Родина мого батька – дуже співуча, батько, його сестри співали в церковному хорі. Мама чоловіка, моя свекруха, теж з гарним голосом. І ми з Льонею в хорі, у вокальних групах співали.
Я ще й встигала готувати на весіллях. І якщо вже згадувати про громадські навантаження, то всі роки, поки навчалися діти в школі, була головою батьківського комітету, 15 разів очолювала виборчу комісію в селі, була секретарем на виборах. Люблю бути серед людей, допомагати людям, чим можу.
Вірите, я навіть жодної декретної відпуски не відбула повністю. Місяць-два – і на роботу. Тридцять років працювала в сільському господарстві економістом. Мама дуже допомагала, за це буду вдячна їй все життя. А Льоня спочатку працював у колгоспі інструктором по спорту, потім – електриком.
Пізніше вже старші діти допомагали доглядати молодших. У кожного з наших дітей – свій характер, свої звички, свої уподобання. І ми намагалися розвивати в них саме те, до чого, як кажуть, лежить душа.
Володя, до прикладу, любив спорт, але й музикою хотів займатися. Тож віддали його ще й в музичну школу. А закінчив він факультет фізкультури в педагогічному університеті імені Драгоманова в Києві. Сашко – дуже хазяйновитий, його інтерес – техніка, тому й здобув спеціальність інженера-механіка. Наймолодший Діма також буде хорошим господарем. Ще навчається у виші, а вже знайшов підробіток, дуже дисциплінований, любить порядок. Ірина – творча, пише вірші, гарно декламує, вона – педагог. Наталочка теж здобула педагогічну освіту, деякий час була викладачем у коледжі, тепер змінила роботу, вона добра і чутлива. Мирослава, Віка, як і я, мають хороші організаторські здібності. Оксана – ініціативна, працює в магазині, чудова мама для своїх двох діток, живе з сім’єю неподалік, у Клубівці.
Вони, може, й різні за характером, але ми, батьки, відчуваємо велику любов від кожного. Вдячні їм за онуків, які дарують нам велику радість. Своїми дітьми пишаємося. І коли отримувала свого часу нагороду «Мати-героїня», думала, що моя сім’я – найбільший скарб, і наше життя даремним не назвеш.
Gismeteo 
