Не було Івана Зубкова ані серед полонених, ані серед живих. Тоді у рідні воїна ще жевріла надія: вони  ось-ось таки почують втішну звісточку про нього. Але на 101-ий день пошуків старший лейтенант Іван Зубков поповнив список убитих кіборгів.
Про те, як коханий чоловік пішов без вороття, залишивши не тільки  — ніжні й теплі, але пекучі до сліз   спогади, овдовілій Ірині розповідати нелегко. Він так далеко, та водночас і близько.

«Тато хотів, щоб я стала перекладачем»
Тринадцятирічна Валя намагається заспокоїти маму, але й у школярки бачу в очах смуток. Їй страшенно не вистачає тата. Минулого літа він проводжав Валю у Францію, казав напутні слова. Нині вона теж збирається у Париж, а тато дивиться лише з фотографії.
Саме він запропонував доньці, щоб вона записалася на курси французької мови. І з’явилося у дівчинки улюблене заняття — старанно навчалася й протягом року набрала велику кількість балів. А організатор курсів Ді Дюпон  знову запросив школярку до Франції.
«Тато так хотів, щоб я стала перекладачем, — мовила дівчинка. — А ще він  любив їздити до Львова й Києва, де навчався, та й мене із собою брав. І мріяв побачити Ейфелеву вежу…»
Ні разу не засмутила Валя свого татуся, бо була слухняною, завжди приносила відмінні оцінки. Та й ніколи у батька не бракувало часу для донечок — із роботи поспішав, щоб старшенькій допомагати у підготовці уроків, пригорнутися до маленької Софійки, яка так тягнулася до татових дужих рук.
Іван Зубков не любив розповідати про війну, не хотів тривожити своїх рідних. Ані по телефону, ані коли перебував у короткій відпустці, про цю безжальну війну на Донецькому летовищі не зронив ані слова. Та його донька Валя знає, який її тато — відважний, сміливий.
—  Його терористи боялися, як вогню, — розповідала мені, — за ним полювали. «Краб, ми уже йдемо за тобою»,  — татові погрожували по рації. Хоча й він був двічі поранений, але своїх побратимів, які відбивали атаки, не залишив…
Ще 20 січня Ірина Зубкова почула по телефону голос чоловіка. Як завжди, він її заспокоював: усе добре, друзі прийдуть на допомогу. А уже через годину після тієї короткої розмови термінал Донецького аеропорту здригнувся від потужного вибуху, заживо поховавши під уламками панелей, металевих конструкцій своїх захисників. І ще з-під тих завалів Іван встиг подзвонити своєму товаришу: в останні хвилини життя просив його, аби той подбав про дружину  і донечок.
Зброяр від Бога
Не сподівалася Антоніна Зубкова, що її син стане військовим, бо у дитинстві часто хворів. Коли підріс, то «узявся» за себе — загартовувався, постійно бігав у спортзал.
— Мій чоловік викладав у музичній школі, тож бачив  сина лише музикантом, — розповідала Антоніна Петрівна. — А як ми раділи, коли Ваня навчався грі на фортепіано. Напевне, не хотів нас засмучувати, бо все ж потайки пройшов у військкоматі медкомісію. А потім зізнався, що поступає у військове училище.
Довелося подружжю змиритися з вибором сина. Проте, коли після трирічного проходження служби був звільнений у запас,  Антоніні Петрівні так хотілося вірити, що її син ніколи не візьме у руки зброї.
А відтоді, коли Іван одружився, жив зі щоденним відчуттям щастя. Він так дорожив своєю сім’єю, а для батьків став неабияким помічником.
— Коли ми переїхали у Летичів, то Ваня часто до нас приїжджав, — продовжувала Антоніна Зубкова. — Не міг всидіти ані хвилини, а брався до роботи. Латав та перебудував нашу хатину, підправив огорожу, облаштовував подвір’я. В усьому знав толк – умів і мурувати, і плитку класти, сам виконував газозварювальні роботи. І нашого «Запорожця» часто ремонтував  - розбере до останньої гаєчки й складе.
Щоправда, додав хвилювань син батькам, коли у Києві на Майдані стояв. Але  війни нічого не віщувало.
— Уже в серпні, торік, син був на Яворівському полігоні. Не лише туди, а й у Житомир до нього приїжджала. Якраз Ваню призначили командиром роти. «У тебе двоє діточок, а ти, сину, йдеш воювати», —  не стрималася від докорів. А мій Ваня дістав блокнот із прізвищами підлеглих. «Ось, мамо, в усіх 86-ти новобранців є діти та ще старенькі батьки. Хто ж тоді, як не ми, будемо захищати їх?» — сказав мені.
Згадала Антоніна Петрівна, як син приїздив у коротку відпустку. Тоді хвалився своєю бойовою машиною, яку кулі не проб’ють. Він разом із другом Льонею обладнав «Ниву», пристосував до неї кулемет. «Машина Вані залишилася на фронті. Воює, а сина уже нема…»
Марне було чекання дива, бо до останнього подиху залишався під уламками бетону. І коли полонені кіборги розгрібали завали Донецького аеропорту, то знайшли його понівечене тіло. Лиха доля спіткала й кулеметника з Іванової роти вогневої підтримки Ігоря Брановицького: потрапив у полон, де терористи його замордували, а Моторола холоднокровно добив. За що нашим синам така мученицька смерть?
Коли у соцмережі натрапила на спогади про сина, які написав волонтер Георгій Тука, то не раз перечитувала їх із трепетом душі. Волонтер був здивований, що до лейтенанта Зубкова винятково через повагу зверталися і бійці, і командири по імені й по-батькові. «Іван Іванович був зброярем від Бога, — написав Георгій Тука. — Він ремонтував, пристрілював усі види зброї 90-го батальйону, ніколи нікому не відмовляв, брав під особливу опіку недосвідчених бійців».
Івану Зубкову присвоїли звання Героя України. Посмертно. І на початку червня родина поїхала у Київ за орденом Золотої Зірки. Коли ж Антоніна Петрівна від Президента отримала високу нагороду, то гордість за сина затьмарилася печаллю. Уже ніколи  не буде так добре її родині, як при Вані. Тоді якраз в адміністрації Президента на руках у матері солодко спала Софійка. Їй, мабуть, приснився татусь. Маляті  байдуже до високих нагород, пишних слів. Їй хотілося б, аби тато був поряд і зігрівав своєю турботою.
Та чи є виправдання тим високим військовим чинам, які наче зумисне відправляють на вірну погибель наших кращих синів? Їх не обпікають сирітські сльози.