Хоча й молоді, але завзяті Юлія та Василь Сапєлкіни, знають ціну часу та поспішають творити добро. І, підкоривши найсміливіші плани та проєкти, огорнули турботою ближніх.

Зуміло подружжя зігріти своєю любов’ю й двох сиріток, яких Бог послав їм на опіку.
Зрештою, ані Юля, ані її вірний супутник життя Василь ніколи не проходили мимо чужої біди. Хоча й працювали за фахом, але завжди вистачало терпіння, аби вислухати, підтримати кожного, хто потребував допомоги. Перейнялися і долею жінки Віри, яка з дітьми залишилася просто неба, прихистивши її у своєму домі.
— Такі випадки були непоодинокі. Що вдієш, світ не завжди прихильний однаково до всіх, — зауважила Юля Сапєлкіна. — Якраз тому і нам захотілося щось зробити для інших — знайомих і незнайомих, змінити їхнє життя на краще. От і вирішили започаткувати громадську організацію «Благодійний центр «Довіра».
Задля доброї справи розпочали капітальний ремонт старої хатини, що дісталася у спадок від бабусі. Узялися за планування, проєктування, не призупинили будівництво, коли в Україні розпочалася повномаштабна війна.
Хоча Юлія, як і всі українці, була вкрай засмучена тривожними новинами, але й гадки не мала виїхати за кордон. Вирішила залишитися у містечку і продовжувати працювати з чоловіком над соціальними проєктами. «Невдовзі у громаду при-
їхало багато людей, які, втікаючи від війни, шукали прихистку і підтримки. Якраз будинок, який нам вдалося перебудувати й облаштувати, гостинно відчинив двері для внутрішньо переміщених осіб», — вела мову Юлія Сапєлкіна. — Нині у притулку проживає і велика родина зі Слов’янська — батьки з п’ятьма дітьми, дідусь та бабуся. Всі вони вдячні за турботу і радіють, бо в безпеці, бо вперше за тривалий час міцно і спокійно спали».
Подружжя і не сподівалося, що їхню благочинну справу підтримають шляхетні люди з добрим серцем не лише в Україні, а донати надходитимуть у фонд ще з Польщі, Німеччини, Франції, Англії, Японії.
— Завдяки неабиякій підтримці небайдужих благодійників нам вдається реалізувати соціальні проєкти. Продовжуємо допомагати людям, які потрапили у складні життєві обставини. Опікуємося 165 родинами, в яких виховується 426 дітей, котрих намагаємося не обділити увагою, особливо в день народження. Не забуваємо втішити кожне маленьке сердечко подарунком.
Хоча Юлії та Василеві вистачало клопотів із громадською роботою, та ще працюють на відповідальних посадах, все ж хотілося б, аби їхнє життя наповнювалося дитячим щебетом.
— Коли ж наважилася сказати чоловікові про усиновлення дитини, то він наче цього чекав. Без найменших вагань і жодних заперечень підтримав мене. Звісно ж, рідні засумнівалися — чи ми впораємося, бо не так давно одружилися, ще й міцно на ноги не стали, та омріяний дім не встигли придбати. Ми ж не хотіли гаяти даремно час і якомога швидше прагнули взяти під опіку дитину.
Хоча й усиновлення — процедура клопітка, вимагала чимало часу та душевних сил, але це подружжя не зупинило.
— Якраз тоді, два роки тому, через карантин ми лише на фото побачили двох дівчаток-сестричок, — продовжувала Юля. — Із першого погляду зрозуміли — вони наші діти. Хоча знайомство з Анею та Надійкою через пандемію проходило онлайн, але ми не сумнівалися, що станемо міцною сім’єю.
І ось настав той час, коли подружжя зустрілося із дівчатками. Як вони зраділи, що нарешті до них приїхали і мама, і тато.
У дітей розпочалося нове життя, яке вже із перших днів дивувало приємними сюрпризами.
— Коли донечки приїхали в наш дім, то не відразу повірили, що для них накрили святковий стіл, придбали чимало подарунків, а ще облаштували кімнату, — продовжувала Юлія. — Ми знали, що нас чекає чимало випробувань, але були упевнені — наша любов і турбота здолає всі труднощі.
Батьківство їх не обтяжило, а додало сили, енергії, натхнення. Подружжя прагне всюди встигнути, продовжує безупинно займатися благочинністю.
— Щоразу, коли веземо гуманітарну допомогу в громаду, то радіємо, як малі діти, — каже Юлія. Для них, засновників фонду, кожен фініш — це, по суті, старт. День при дні, з непохитною вірою в Перемогу, в те, що Україна є і буде, невтомно трудяться Юлія та Василь Сапєлкіни. Своєю турботою та опікою підтримують мешканців громади в нелегкий час. А добрі справи, запевняють, додають їм радості та втіхи для душі, роблять щасливими.