Майже сім років тому Аліна Мельник одягнула військову форму. І відтоді вона, бойовий медик, потрапила у круговерть війни — руйнівної, кровопролитної, що рясно сіє біль, страждання та забирає найдорожче — життя.
Попри все 24-річна Аліна відважна й незламна, під постійними обстрілами й вибухами невпинно рятує життя захисників нашої країни.
Ніхто з рідних та й сільчан і не сподівався, що голубоока тендітна дівчина з довгою русою косою обере нелегку місію — надаватиме першу медичну допомогу на полі бою пораненим воїнам.

— Адже наша Аліна була тиха, спокійна, старанна у навчанні, — пригадувала Надія Сут, заступник директора із виховної роботи Святецького ліцею. — А згодом дізналася, що наша вихованка ще й рішуча і смілива. Відразу ж, закінчивши Хмельницький медичний базовий коледж, вирішила поповнити ряди захисників рідної землі. Уклавши у липні 2016 року контракт із Збройними силами України, пройшла бойову підготовку в навчальному центрі «Десна» імені князя Ярослава Мудрого.
Перші випробування на міцність і витривалість дівчина зуміла подолати. Скажімо, у берцях 40 розміру Аліні довелося здавати всі нормативи, адже носить взуття 35-ого. Хоча доймав нестерпний біль від натертих ран на ногах все ж впоралася із екзаменом з фізичної підготовки, отримавши оцінку «відмінно».
Військове життя бойового медика Аліни Мельник розпочалося у
24 окремій механізованій бригаді імені короля Данила. І завше на лінії вогню. За роки служби перебувала майже в усіх гарячих точках України — в населених пунктах Донеччини, Луганщини, в Миколаївській та Харківській областях.
— Наша Аліна ще й скромна, не любить розповідати про свої успіхи, — продовжувала Надія Вікторівна. — Не так давно дізналася, що за сумлінне виконання службових обов’язків отримала чимало державних військових нагород.
Коли Валентина та Іван Мельники дізналися про намір доньки стати військовослужбовцем, то були вкрай приголомшені. Адже їхня Аліна така юна, беззахисна і вразлива. Просили, благали її, не вмовили. Зібрала все необхідне в дорогу і поїхала.
Хоча Аліна мріяла стати, як її тато, ветеринарним лікарем. Прагнула лікувати тварин, яких любила ще з дитинства. Проте Іван Григорович хотів, аби донька знайшла своє призначення у медицині. Тоді і гадки не мав, що Аліна, отримавши диплом, обере нелегку армійську службу і на полі бою рятуватиме життя побратимам, які протистоять російській агресії. І не лише надаватиме первинну медичну допомогу воїнам у бойових умовах, а й сідатиме за кермо санітарного автомобіля, аби вивезти поранених. А ще копатиме окопи, розбиратиме завали зруйнованих будинків, навчиться володіти зброєю — автоматом, мінометом.
Батьки здогадуються, що нелегко їхній доньці нести військову службу, проте вона ніколи і словом не обмовилася. І завжди турбувалася про бездомних тварин, які потерпали від війни. Часто в батька питала поради, як правильно підготувати ін’єкцію для чотирилапих друзів. А от осколкове поранення, яке отримала під Сєвєродонецьком, намагалася приховати від рідних.
– Тоді, у грудні 2021 року, як завжди, Аліна подзвонила, сказала, що в неї усе добре, поцікавилася, як справи у братів, бо, в нас є ще троє синів, — розповідала Валентина Степанівна. — Аж раптом у слухавці почула скрипіння дверей, хоча їх у бліндажі нема. Довелося доньці зізнатися — вона перебуває у госпіталі.
Після лікування приїхала додому у відпустку, але довго не затрималася. Хоча рани ще не загоїлися, а вже поспішала у свою 24 бригаду. Благословила Валентина Степанівна Аліну, проводжаючи в далеку дорогу. «Бережи себе, доню», — як завше, прохала її.
І пообіцяла Аліна батькам, що в лютому вже повернеться додому... Але через повномаштабне вторгнення в Україну так і не відбулася ротація. Розпочалася війна — виснажлива та затяжна, із пекучим болем втрат.
Торік, у грудні, загинув наречений Аліни Іван Павлишин. Відважний розвідник, кавалер ордена «За мужність» був родом із Львівщини.
Спочатку їх об’єднувала щира дружба і велика любов до Батьківщини, обоє служили в 24-ій бригаді. Вони були наче створені одне для одного. А Валентині Степанівні стало на серці спокійніше, зраділа, що поруч з донькою був надійний, шляхетний друг. Навіть, коли Іван після тяжкого поранення лікувався за кордоном, то не забував Аліну та постійно її підтримував. Хоча й втратив здоров’я, та все ж повернувся на службу.
Ще не так давно рідні та побратими вітали Аліну та Івана із заручинами. Вони, закохані, серед вогняного пекла будували плани на майбутнє і вірили у своє щастя. Так і не судилося їм стати на вінчальний рушник. Виконуючи бойове завдання, Іван загинув від рук окупантів.
Як поверталася Аліна зі Львівщини напередодні нового року, провівши із побратимами в останню путь свого коханого, навідалася до рідних.
Боляче було дивитися Валентині Степанівні на доньку — змарнілу та виснажену. Так хотілося її втішити, розрадити, заспокоїти, але не встигла. І години Аліна не затрималася у рідних стінах — поспішала на службу. А це тисячу кілометрів їхати машиною. Обійняла свою донечку і так не хотілося її нікуди відпускати. «Молю Бога, щоб моя Аліна залишилася живою, — продовжувала Валентина Степанівна. — Щоб усі діти, захисники, повернулися до рідних, а жахлива війна закінчилася».