Цьогорічна зима для Лідії Сергіївни КРАВЧУК – особлива, бо вона принесла їй 90-літній ювілей. Жінка пройшла велику дорогу під назвою «життя», з усіма труднощами гідно впоравшись. Були приводи для радості, гордості за дітей та колег і ще чимало їх, з допомогою Всевишнього, буде! Та головне, що пронесла вона крізь роки, – це велика й всеосяжна любов до людей, вміння бути вдячною і поважати тих, хто поряд. Адже саме вона, любов, возвеличує людину, надає їй сил і наснаги, допомагає підніматися й гідно торувати свій шлях. Який би період із життя Лідія Сергіївна не згадала – в ньому завжди знайдеться маленьке віконце, крізь яке пробивається світло її тепла та любові, яка й верталася сторицею цій надзвичайно душевній, чуттєвій, добрій і водночас сильній жінці.

Всього довелося зазнати й пережити за немало-небагато – а дев’ять десятиліть, і гіркого, як кажуть, і солодкого. Голод, холод, воєнна розруха – загартували її на все життя, навчивши цінувати його.
Народилася Лідія Сергіївна в сім’ї колгоспних трударів у селі Волиця, що на Теофіпольщині. Пригадує ювілярка, як до школи доводилося ходити через три дні, бо взуття мали для дітей одне на всіх. Писали чорнилами з бузини та буряка, а зошитів і книжок практично не було. Після закінчення четвертого класу в рідному селі, ще шість років ходили по науку до Поляхової. А далі – навчання в Бердичівському педагогічному інституті, бо ж мрії – стати вчителем – не могла зрадити.
Гортаючи сторінки життя, із болем згадує ювілярка важкий воєнний час, коли їхнє село було окуповане німецькими вояками: забирали в людей птицю й худобу, до останнього яйця ненаситні й випещені вигортали в людей. Та 4 березня 1944-го село звільнили, а фашистів гнали з нього обдертими та брудними…
Життя не стояло на місці, роки набирали швидкості – село відбудовувалося, діти в ньому народжувалися…
А Лідія Сергіївна, закінчивши інститут, пов’язала свою долю з вчительською роботою, пропрацювавши в кількох селах у рідному краї. Вона завжди з повагою ставилася до колег, любила людей, з якими трудилася й зустрічалася.
Цікавою є її зустріч із майбутнім чоловіком Петром Андрійовичем – знаним в області господарником – він очолював колгосп імені Леніна на
Теофіпольщині. Лідія Сергіївна пригадує, як доля їх поєднала через роки. Вони були однокласниками, однак у восьмому класі він захворів, і їхні стежки розбіглися. У нього потім була служба в армії, навчання, робота в колгоспі, а в неї – вчителювання. Та одного дня доля вирішила за них обох – і вони зустрілися. Петро, не гаючи часу, одразу ж запропонував побратися. Так і йшли поряд одне з одним все життя, виростили двох дітей – доньку Надію та сина Василя. Із гордістю за них говорить мати, обоє стали гідними й совісними людьми. За роки сім’я розрослася, є ким тішитися бабусі, є кого обіймати й за кого вболівати.
Крім педагогічної ниви, Лідія Сергіївна трудилася й на благо рідного села, працюючи депутатом сільської ради. Люди вдячні за її ініціативи та добрі справи. І за сина Василя, який був народним депутатом України, теж не раз чула слова подяки. Квітла мамина душа за здобутки своїх найрідніших.
Отак у любові, що наповнює серце, а потім виливається у світ, і минуло життя пані Лідії. Вона не шкодувала частинки себе для інших, бо каже, що лише це почуття усіх нас на світі тримає!
Тож нехай у славний ювілей вона наповнюється теплом вітань від близьких їй людей, які, не шкодуючи міцних обіймів, зичать їй обов’язково дочекатися століття! Нехай Господь дарує здоров’я, сили, душевний спокій, а підтримку й любов подарують сім’ї Кравчука, Мороза, Волченкова, Романюка, Сапіги, Непеляка, Ковальчука та Дриня.
Колектив редакції «Подільських вістей» приєднується до всіх вітань на адресу іменинниці: з роси і води, Вам, Лідіє Сергіївно!