Останнім часом вона все частіше думає: навіщо ж їй випало це страшне горе — поховати рідного сина. Бо й справді, біль утрати з кожним днем стає все нестерпнішим. Вона б вже й здалася, та знає, що повинна вимолити в Бога повернення додому рідних, які також зараз на війні, яка назавжди забрала її Василя.
Коли проводжали його до війська, намагалася приховати, як рветься на шматки її серце, якою важкою є для матері розлука з сином, нехай уже й дорослим. У сім’ї Валентини та Миколи Герасимовичів зростало п’ятеро дітей. У кожного з них — свій характер, свої уподобання, та за кожного переживала однаково, і кожного однаково любило материнське серце.
І своїми дітьми Герасимовичі завжди пишалися. Нині донька Ганна – староста села Теліженці, Марія — працює в Польщі, Олексій – військовослужбовець, Сергій трудиться в одному з аграрних підприємств, а 53-річний Василь, який віддав життя в боях під Харковом, залишився у спогадах добрим, чуйним, турботливим.
Василь Герасимович мав дуже гарний голос, що передався йому від мами. У селі багато хто згадує, як раніше, разом із сільськими чоловіками, ходив він колядувати, якими особливими в його виконанні були українські пісні, які так любив. Добровольцем пішов захищати Україну. Та 15 вересня минулого року життя командира танка такового взводу обірвалося. Усі земляки говорять про Василя лише позитивне, жалкуючи, що його вже немає серед них.
Своїм п‘ятьом дітям батьки прищепили найголовніше — працьовитість, співчуття, доброту. Бо були переконані: хоч де б проживали — в селі чи в місті, хоч які б посади обіймали, а потреба на людяність, щирість завжди буде великою.
У Більчині на Ізяславщині кожен знав, що сім’я Герасимовичів дуже трудолюбива. Багато хто дивувався, як лише встигала Валентина давати раду п’ятьом дітям, працювати дояркою, тримати чимале домашнє господарство – корови, свині, птицю, та ще й у хорі співати. На місцевій фермі Валентина Юхимівна працювала 45 років. А перед вранішнім доїнням встигала й сніданок зготувати і переробити купу хатньої роботи. Мабуть, саме за це її по-доброму називали «дзигою».
Тепер будні 76-річної Валентини Юхимівни «крутяться» не так швидко. А втрата сина наповнила її оселю невимовним сумом. Розрадою стають найрідніші, які підтримують, допомагають. Щотижня довідуються до Валентини Юхимівни син Сергій із дружиною Тетяною. Невістку Валентина Юхимівна називає рідною дитиною, каже, що то Господь, як подарунок, послав таку сердечну й турботливу людину. Здається, вони розуміють одна одну з пів слова. Бо невістка Тетяна Герасимович і обох своїх синів випроводжала на війну. Старший нині вже вдома, працює водієм. А молодший ще продовжує воювати, має бойові нагороди. Тетянин же брат пропав безвісти під час боїв біля Пісків...
— Такий час настав — переживань, сліз і час надії, — каже Тетяна. — Надія нас усіх тримає. І правду кажуть, якщо є з ким розділити біль, то він не такий важкий. А якщо розділиш навпіл радість, то, навпаки, вона збільшується. Надзвичайно великою буде ця радість із звісткою про Перемогу. Її з нетерпінням чекає уся велика родина Герасимовичів, а у Валентини Юхимівни вже 10 онуків, 6 правнуків.
— Треба, щоб наші діти, онуки, правнуки жили в мирі, без війни, — каже мати полеглого Героя. — І щоб батьки, матері могли щоденно отримувати найбільшу радість, яку дарують рідні діти.
Gismeteo 
