У житті Марії Федорчук уже була війна — Друга світова. Свято вірила, що не повторяться її жахіття і запанує на землі мир та спокій. Адже чимало страждань і випробувань випало на долю жінки. І залишилися гіркі спогади не лише про воєнне лихоліття, а й про великий голод, який лютував по селах. Тоді дивом вижила її багатодітна сім’я — чи з Божою поміччю, чи завдяки кмітливості їхньої матері.

Переживши найстрашніше, ніхто не чекав біди. А вона увірвалася війною — село окупували німецькі загарбники. Невдовзі юнаків та дівчат насильно вивозили до Німеччини.
Ще тоді Марія та її брат Василь не знали, що їх чекає на чужині, а обіцяний рай стане каторгою.
— Працювала у Ганновері на залізниці. На роботу водили під конвоєм. За нами пильно стежив наглядач, старий німець, — пригадувала Марія Петрівна. — Не дозволяв ані хвилини перепочити, хоча доводилося носити важкі шпали. Постійно хотілося їсти. Нас годували тарілкою юшки із брукви і на обід, і на вечерю. Ми бунтували не раз, відмовляючись від такої огидної їжі, але нічого не змінилося.
Остарбайтери, які намагалися втекти, опинялися у концтаборі. Часто вмирали від виснажливої праці, хвороб та ще гинули від бомбардувань американської авіації.
Якось перебували в укритті, від вибуху засипало вхід. Усі запанікували від страху не вірили, що вже виберуться із підземелля. Лише норвежець був упевнений — має бути ще вихід. І йому вдалося усіх, хто вцілів, вивести зі зруйнованого укриття.
Маріїн брат Василь працював на заводі в іншому місті Фленсбурзі. Вона лише з ним листувалася. А зустрілися через три роки, коли повернулися у рідне село.
Невдовзі до Марії прийшли сватальники, привели нареченого. А йому, Анатолію, якраз вісімнадцять років виповнилося. Худющий, виснажений, теж остарбайтер, повернувся із Німеччини. Чотирнадцятирічним поїхав на примусові роботи замість старшої сестри, бо мати померла, а дрібних діточок нікому було глядіти. Тоді 23-річній Марії стало шкода молодшого від неї парубка-сироту, то й погодилася піти за нього заміж.
І знову тяжка праця, але на колгоспній ниві — Марія у рільничій бригаді працювала, а чоловік — трактористом. Хоча й заробітки були невеликі, все ж трудолюбне подружжя давало раду п’ятьом дітям, яких виховували.
Кожен із них обрав свою стежку в житті, опанував улюблену професію. Не засмутили діти матір ані поганим вчинком, ані образливим словом. От тільки печаль лягла на серце, коли жінка втратила чоловіка, двох синів та зятя.
— Ніколи не бачила, щоб наша мама сиділа склавши руки, завжди трудилася, — розповідала Марія Анатоліївна. — До нас часто приходили знайомі та незнайомі люди, шила їм усе, що вони замовляли. Привітна, добра, нікому не відмовляла. Гарною швачкою була. Та й ми, діти, часто тішилися обновками. А скільки довелося всього пережити нашій матусі! Донині мені переповідає про свою нелегку долю.
Довгожителька запевнила, що вже перетнула своє століття, бо народилася 21 листопада 1922 року, хоча за паспортом на рік молодша. У селі проживають її 98-річний брат Василь Петрович та 94-річна сестра Феодосія Петрівна. Є з ким погомоніти, згадати дитинство та молодість.
Хто знає, можливо в роду Грищуків (дівоче прізвище Марії) особливо генетика. Чи цілюще повітря мальовничої Христівки додає поважних років. А, може, заслужили милість у Бога? Однак Марія Петрівна вважає, що її на цьому світі тримають діти. Зігріває їхнє родинне тепло. Тішиться дев’ятьма внуками та двадцятьма правнуками. А наймолодша донька Марія залишилася в селі. Нею теж пишається, бо цілеспрямована і відповідальна, обрала нелегку професію бухгалтера. Продовжують справу матері її діти.
Тож особливо вдячна доньці Марії, яка повсякчас про неї піклується. Любов і турбота, яку їй віддавала, нині повертається сторицею до матері.
От тільки Марію Федорчук засмучує війна, яка знову затьмарила її життя та всіх українців. І серед захисників рідної землі — онук Юрій.
Вірить довгожителька, що спокій та мир знову повернуться в Україну. І хоче дожити до того дня, коли очікування для кожної родини обернеться радістю — наші воїни повернуться живі — здорові та з Перемогою.