Нестерпні два місяці російської окупації. А потім довга і виснажлива дорога з Нової Каховки у безпечний затишний куточок Хмельниччини.
Жахіття війни, які побачила і пережила школярка Катерина Єфімчук, донині озиваються болем та смутком у її юному серці.

У Каті було безтурботне дитинство, щасливі шкільні роки. Навчалася у восьмому класі¸ а ще вивчала акторську майстерність, грала в молодіжному театрі “Колібрі”, закінчувала школу мистецтв. Та раптом життя, наповнене радістю, яскравими миттєвостями, затьмарила війна, обірвавши всі її мрії.
— На світанку, 24 лютого, прокинулася від сильного вибуху, що аж шибки затремтіли. — Прогримів ще один вибух, і у вікні побачила спалахи заграви, — пригадувала Катерина.— Розпочалася війна, в яку так не хотіли вірити і сприйняти. Мама похапцем почала збирати все необхідне в дорогу. Була впевнена — на дачі будемо у безпеці. Тато був у Миколаєві у відрядженні, але відразу ж приїхав до нас. Проте і там ми не були захищені від ворожої агресії — ховалися у підвалі і рахували вибухи. Російські літаки нещадно бомбили сусіднє село, а над нами літали так низько, що здавалося усе небо закривали. Зник інтернет та телефонний зв’язок. Батьки вирішили повернутися додому в Нову Каховку.
Однак рідне місто, де Катя народилася і зростала, змінилося до невпізнання. Рашисти, окупувавши Нову Каховку, посіяли страх серед мирного населення. Моторошно було від ворожих блокпостів та військової техніки. Озброєні солдати шастали всюди — у дворах будинків, на вулицях та дорогах. Мешканці боялися їх більше, ніж бомбардувань міста. Адже вороги — жорстокі і безпощадні — викрадали людей, знущалися з них, вбивали, чіплялися до дівчат та жінок, забирали гроші і телефони, погрожуючи автоматами.
Звісно ж, школярка боялася виходити на вулицю, бо свавіллю загарбників не було меж.
— Мій тато зранку йшов у місто, щоб зняти гроші та купити щось із продуктів, але приносив хліб і сухарі, — продовжувала Катерина. — Коли вдавалося йому роздобути сир чи гречку, то в нас було велике свято. Рішення покинути рідне місто, дім, у який вкладено стільки праці і любові, далося батькам нелегко. Мамина родина проживає у Криму, і тітка була впевнена, що ми приїдемо до неї. Проте мама сказала, що не хоче бачити російські прапори, проживати там, де майже всі підтримують агресію російської влади. Та й мій тато не поїхав через Крим на Польщу, а вирішив добиратися із усіма бажаючими у безпечне місце в Україні. І коли зранку біля під’їзду зібралася велика колона машин, вирушили в дорогу…
Все було наче у страшному кіно — по дорозі бачила чимало розстріляних та спалених автомобілів, а біля них лежали розкидані речі, зруйновані будинки, а поруч могили з дерев’яними хрестами, вирви від мін та снарядів.
Під Снігурівкою, на блокпосту, простояли одинадцять годин. Із біженців глузували окупанти, мовляв, їдете подалі від війни, тоді вам у інший бік. А ворожі снайпери вискакували з кущів, зупиняли автомашини, просили цигарки та щось поїсти.
— Усі знали, якщо не виконати їхні вимог, то можна поплатися життям, розповідала Катерина. — Було таке, що у нас, за містом, лише через те, що автомобіль не зупинився, вороги розстріляли сім’ю — матір з двома дітьми, бабусю і дідуся. — А коли ми нарешті добралися до українських блокпостів, то всі раділи і плакали. І у тата бачила сльози на очах. Нас пригощали солодощами, підбадьорювали, допомогли знайти місце, де переночувати…
І знову вранці у дорогу на Ізяславщину, в Плужне. Там часто гостювала Катруся у свого дідуся. Не здогадувалася школярка, що їй доведеться рятуватися від війни у селі, де тихо і спокійно.
Гостинність місцевих мешканців, прихильність вчителів та вихованців ліцею допомогли Каті призвичаїтися до нового життя. Відвідує місцеву школу мистецтв, навчаючись грі на гітарі. Радують дівчину творчі здобутки — в обласній конференції “Молодіжна наукова ліга Хмельниччини, сучасний дискурс” у секції “Журналістики” стала переможцем. А ще втішає Катю те, що її казку “Подорож сучасною Україною” надруковано у збірці “Творчі канікули”. А нещодавно отримала примірник цієї книги, яку їй надіслали з Києва працівники Національної бібліотеки для дітей. Знову готується до обласного конкурсу декламаторів поезії Тараса Шевченка, в якому братиме участь, надіславши відеозапис.
Часто подумки лине Катя у своє рідне місто.
— Так хочеться якнайшвидше повернутися туди, де тебе чекають, — каже дівчина. — Бо ж у Новій Каховці залишилися дідусь із бабусею. Знаю, їм нелегко живеться в окупації, але вони не хочуть нас засмучувати. А ще годують тварин, покинутих господарями, які виїхали. Перед від’їздом бабуся подарувала мені букет нарцисів, їй так не хотілося нас відпускати у невідомість. І знову весна, але нема поряд милих серцю людей…
Тривожиться Катя й за дядька, якого хочеться їй обійняти і сказати, що ним пишається. Він нині на фронті, у запеклих боях боронить нашу землю від загарбників. Хоча й народився в Криму, зростав на Херсонщині серед російськомовних жителів, але залишився вірним своїй Вітчизні. Коли розпочалася повномаштабна війна, працював у Польщі, але відразу ж повернувся в Україну і пішов добровольцем воювати.
Ось такі Герої, справжні патріоти, безстрашні воїни-захисники вселяють нам віру, що ми вистоїмо, здолаємо випробування та труднощі, діждемося Перемоги. І неодмінно здійсняться мрії Катрусі, обдарованої ліцеїстки, щирої українки з хоробрим серцем.